Книги Якова - Ольга Токарчук
— Ти теж такий, пане Коссаковський, — несподівано проникливо каже єпископ Солтик.
Про правду корисну та правду даремну, а також про гарматну пошту
Єпископ Каєтан Солтик року 1758-го переважно сидить у Варшаві. Це доволі приємно: Варшава пропонує чимало розваг і насолод. Восени всі повертаються до міста зі своїх сільських маєтків, і сезон, можна сказати, починається. У єпископа ціла гора справ. Перша і найважливіша — то очікування. Він радісно чекає своєї номінації на сан Краківського єпископа. Карти роздано, повторює він собі, а отже, висвячення мусить відбутися по смерті бідолашного зболеного Анджея Залуського, його друга і Юзефового брата. Між ними трьома все наче домовлено. Анджей знав, що невдовзі помре, і як добрий християнин, що прожив життя у благочесті, надіслав королю рекомендації, у яких радить кандидатуру Солтика. Вже кільканадцять днів він лежить без свідомості, і земні справи його не обходять.
Зате вони обходять єпископа Солтика. Він уже замовив у єврейських кравців нові ризи, а також нове зимове взуття. Вечори проводить у товаристві друзів, буває в опері та на світських вечерях. На жаль, досі трапляється й так, що єпископ після вечері наказує відвезти його додому, там переодягається і за своїм давнім звичаєм іде до однієї корчми на міських рогатках, щоб пограти в карти. Самому йому від цього безмежно прикро. Останнім часом, щоправда, намагається грати лише на невеликі суми, щоб не грузнути далі в боргах. Якби ж то люди мали лише такі слабкості!
З’являється у Варшаві й подруга Залуського Катажина Коссаковська, баба-грім, яку Солтик недолюблює, але поважає. Навіть трохи її побоюється. У столиці в неї справжня місія, якою вона всіх запалює: домогтися підтримки єврейських єретиків. Швидко схиляє на свій бік людей, які можуть допомогти переконати самого короля, аби той видав охоронну грамоту тим бідолахам, що хочуть перейти в лоно християнства. Це швидко стає модною темою в салонах, на світських обідах, у кулуарах опери; всі говорять про «єврейських пуритан». Одні розповідають про них із захопленням, інші — зі зверхньою, прохолодною польською іронією. Єпископ отримує від Коссаковськоі несподіваний подарунок: золочений срібний ланцюг із важким срібним хрестом, інкрустованим коштовним камінням. Це річ цінна й рідкісна.
Якби не очікування, єпископ ще швидше включився б у цю справу. Але в нього є конкуренти. Тільки-но єпископ Залуський помре в Кракові, треба буде діяти швидко, першим з’явитися в короля і справити на нього гарне враження. Ціле щастя, що король зараз у Варшаві, далеко від свого Дрездена й Саксонії, де зараз розперезався Фрідріх. Тут безпечніше.
Яка ж то була б богоугодна справа, якби вдалося всіх тих єврейських єретиків привести в лоно Церкви! Світ такого ще не бачив. Лише в католицькій Польщі таке можливо. Весь світ про нас говоритиме.
Солтик, чекаючи на своє єпископство з жовтня, вигадав шалений план. Звелів уздовж усього шляху з Кракова до Варшави через кожні кілька миль розставити артилеристів із невеличкими мортирами, аби вони по черзі, один за одним стріляли, тільки-но його довірена особа при єпископському дворі дасть знак, що єпископ Залуський відійшов у кращий світ. Завдяки такій незвичайній пошті він знатиме про все раніше, ніж посланці привезуть офіційну звістку. Таку ідею своєму нетерплячому приятелю підкинув Юзеф Анджей Залуський — вичитав її в якійсь книжці.
Залуському хотілося б поїхати до брата, що лежить у Кракові на смертному ложі, але грудень видався незвично теплим, ріки розлилися, і дороги стали непроїзними. Тож і йому доводиться покладатися на мортирну пошту Солтика.
Чимало говорять про папський лист, у якому йдеться про звинувачення євреїв у використанні християнської крові (щоправда, останнім часом такі закиди порідшали). Думка Риму ясна й однозначна: всі ці оскарження висмоктані з пальця і не мають жодних підстав. У єпископа Каєтана Солтика це викликає якийсь незрозумілий протест. Під час вечері він скаржиться Коссаковській та єпископові Юзефові Залуському:
— Я сам чув зізнання. Я був на процесі.
— Подивилася б я на твою Ексцеленцію, якби тебе взяли на тортури, — кривиться Коссаковська.
Залуський теж має свою думку, бо Солтик кілька років тому детально описав йому події в Марковій Волиці.
— Хотів би я дослідити цю тему в якійсь праці вченій, — каже він повагом. — Вивчити все, що є в бібліотеках. А написано про це в книгах цілого світу. Якби ж то єпископські обов’язки лишали мені більше часу…
Йому кортить зайнятися наукою і не виходити зі своєї бібліотеки. Його обличчя, втім, відразу викривлює жаліслива гримаса. У нього живе обличчя, що виказує кожну емоцію:
— Як же шкода, що тепер усе доводиться писати по-французьки, а не нашою святою латиною. Що ж мені робити, коли я французькою так собі володію? Ні, їм подавай лише «парлє-парлє»…
— …чи хтось наллє? — закінчила Коссаковська.
Слуга підходить, щоб наповнити їхні келишки.
— Я можу лише коротко переказати те, у чому переконаний. — Єпископ Залуський уважно дивиться на Солтика, але той старанно обгризає кролячі кісточки і, здається, зовсім не слухає. Тож він повертається до Коссаковськоі, яка вже доїла і нетерпляче чекає миті, коли можна буде закурити люльку.
— Я уважно читав джерела, водночас пам’ятаючи, що самі лише факти — якщо про них не міркувати критично — можуть звести нас на манівці.
Він робить паузу, ніби намагається пригадати ті факти. Нарешті каже:
— І дійшов я висновку, що те непорозуміння взялося з неправильного прочитання гебрайських слів. Гебрайське слово «д-а-м» — єпископ пише пальцем гебрайські знаки на столі — означає водночас «гроші» та «кров». І коли ми кажемо, що євреї ласі до грошей, можна це зрозуміти й так, що вони спраглі крові. А фантазія простолюду додумала собі, що йдеться про кров християн. Звідси і взялася та небилиця. Але може бути й інша причина: під час шлюбу нареченим подають напій з вина й мирту, який називають «г-а-д-а-с», а кров зветься у них «г-а-д-а-м». Гадам — гадас, хіба ж не легко переплутати, вашмосте? Наш нунцій має рацію.
Єпископ Солтик кидає недоїдки на стіл і різко відсуває тарілку.
— Ваша Ексцеленція піднімає на глум мене і мої свідчення, — каже він несподівано спокійно й офіційно.
Коссаковська нахиляється ближче до цих огрядних чоловіків зі сніжно-білими серветками під шиєю, зі щоками, зарум’янілими від вина.
— Чи варто шукати правди заради самої правди? Істина завжди заскладна. Треба знати, яку ми з цієї правди матимемо користь.
І, не надто зважаючи на етикет, закурює свою улюблену люльку.
Під ранок мортирною поштою приходить нарешті сумна звістка,
