Місячний камінь - Вилки Коллінз

Того ж вечора, перед заходом сонця, я знову стояв на так добре знайомій мені терасі спокійного старого сільського будинку. Першою людиною, яку я зустрів, був садівник. Годину тому він залишив Беттереджа в його улюбленому куточку на задньому дворі, де той сидів і грівся на сонці. Я добре знав цей куточок і сказав, що сам піду і знайду його.

Я пішов знайомими доріжками й заглянув у відчинену хвіртку на подвір'я.

Ось він — милий старий друг щасливих днів, які ніколи вже не вернуться; ось він — у давньому своєму куточку, в давньому плетеному кріслі, з люлькою в зубах, із своїм «Робінзоном Крузо» на колінах і зі своїми двома друзями-собаками, які дрімали біля його ніг. Я стояв так, що останнє скісне проміння сонця кидало поперед мене довгу тінь. Чи собаки побачили мою тінь, чи їх тонкий нюх відчув моє наближення, вони, загарчавши, піднялися. Здригнувшись, у свою чергу, старий одним окриком примусив їх замовкнути, а потім, прикривши свої старечі очі рукою, допитливо подивився на людину, яка стояла в хвіртці.

Очі мої наповнились сльозами. Я мусив почекати хвилину, перш ніж наважився заговорити з ним.

— Беттередж, — промовив я нарешті, вказуючи на добре знайому книгу, що лежала у нього на колінах, — чи повідомив вас «Робінзон Крузо» в цей вечір про можливість побачити Френкліна Блека?

— Їй-богу, містере Френклін, — вигукнув старий, — саме це й зробив «Робінзон Крузо»!

Він з моєю допомогою звівся на ноги і з хвилину постояв, дивлячись то на «Робінзона Крузо», то на мене, ніби не був упевнений, хто ж із нас двох здивував його більше. Присуд випав на користь книжки. Держачи в обох руках розгорнуту книжку, він дивився на цей чудовий томик з невимовним почуттям — ніби сподівався, що сам Робінзон Крузо зійде з цих сторінок і ощасливить нас особистим побаченням.

— Ось те місце, яке я читав, містере Френклін! — промовив він, як тільки до нього повернулась здатність говорити, — щоб я так хліб їв, сер, ось те місце, яке я читав перед вашим приходом! Сторінка сто п'ятдесят шоста: «Я стояв, як громом прибитий, або ніби побачив примару». Якщо це не означає: «Чекайте несподіваної появи містера Френкліна Блека», то англійська мова нічого не варта! — сказав Беттередж, із шумом загорнувши книжку і звільнивши нарешті руку, щоб потиснути мою простягнуту йому правицю.

Я думав — цілком природно за таких обставин, — що він засипле мене запитаннями. Але ні, головне місце в душі старого слуги зайняло почуття гостинності, коли член родини прибув (байдуже як!) гостем у дім.

— Будь ласка, містере Френклін, — сказав він, відчиняючи переді мною двері зі своїм особливим старомодним поклоном. — Я запитаю пізніше, що привело вас сюди, а спочатку повинен влаштувати вас якнайзручніше. Тут стались сумні зміни після вашого від'їзду. Будинок замкнутий, слуги відіслані. Але це не так важливо! Я сам приготую вам обід, дружина садівника постелить вам, а якщо в льоху збереглась пляшка нашого знаменитого латурського кларету, ви ним прополощете собі горло, містере Френклін. Прошу заходити! — сказав бідний старик, мужньо відстоюючи честь покинутого дому і приймаючи мене з гостинністю і ввічливою повагою давніх часів.

Я не хотів розчаровувати його. Але цей будинок належав тепер Речел. Чи міг я їсти або спати в ньому після того, що сталося в Лондоні? Найпростіше почуття поваги до самого себе забороняло — рішуче забороняло мені — переступати поріг цього будинку.

Я взяв Беттереджа під руку й повів його в сад. Що поробиш! Я змушений був розповісти йому нею правду. Його відданість Речел і прихильність до мене за даних обставин привели його в безвихідь і засмутили. Він висловив свою думку із звичайною прямотою і властивою йому найпозитивнішою в світі філософією, яку я тільки знаю, — філософією беттереджської школи.

— Міс Речел має свої вади, — я цього ніколи не заперечував, — почав він. — І зарозумілість, що іноді трапляється, — одна з них. Вона постаралася взяти гору над вами, і ви стерпіли це. Боже мій, містере Френклін, невже ви досі так мало знаєтесь у жінках? Чи ви коли-небудь чули від мене про покійну місіс Беттередж?

Я дуже часто чув від нього про покійну місіс Беттередж, — він незмінно згадував її, як приклад слабості і порочності чудової статі. В такому вигляді виставив він її й тепер.

— Дуже добре, містере Френклін. Тепер вислухайте мене. Кожна жінка мас свої власні примхи. Покійна місіс Беттередж починала гарячитись, як тільки мені доводилось відмовити їй в тому, що їй було до серця. Коли я в таких випадках приходив після роботи додому, будьте певні, моя дружина вже кричала мені з кухні, що після такого брутального ставлення до неї з мого боку в неї невистачає сил приготувати мені обід. Я терпів це деякий час — так, як ви тепер терпите примхи міс Речел. Але, нарешті, терпіння моє увірвалось. Я пішов на кухню і взяв місіс Беттередж — розумієте, по-дружньому — на руки і відніс її одним махом у найкращу кімнату, де вона звичайно приймала гостей.

«Ось твоє справжнє місце, моя дорога», — сказав я і знову повернувся на кухню. Там я замкнувся, зняв свій сюртук, закачав рукави і зготував собі обід. Коли все було готове, я подав його, як сам хотів, і пообідав з задоволенням. Потім викурив люльку, випив трохи грогу, а після цього навів лад на столі, помив каструлі, почистив ножі й виделки, прибрав усе й підмів черінь. Коли