Місячний камінь - Вилки Коллінз

— Нема нікого, — відповіла вона.

Я був уражений, коли вона це сказала. Вона була така юна і така самотня — і так стійко переносила це! Бажання допомогти їй перемогло в мені почуття ніяковості, що її міг би я відчути за таких обставин, і я висловив їй думки, що виникли у мене в дану хвилину. Мені доводилось давати поради у свій час численним моїм клієнтам і справлятися з вельми делікатними труднощами. Та це був перший випадок, коли я мав радити молодій дівчині, як звільнитись від слова, даного своєму нареченому. Порада, яку я подав, була така: я рекомендував сказати містерові Годфрі Еблуайту — в приватній розмові, певна річ, — що їй стало достеменно відомо про корисливу мету його сватання до неї. Потім вона мала додати, що їхнє одруження після того, що стало їй відомо, просто неможливе. А далі вона пропонує йому вибір: або гарантувати собі її мовчання, погодившись на розрив заручин, або вона буде змушена розповісти правду про справжню причину розриву. Якщо ж він задумає захищатись або спростувати факти, вона повинна буде послати його до мене.

Міс Веріндер уважно слухала мене до кінця. Потім дуже мило подякувала за пораду й відповіла, що вона не зможе скористатися з неї.

— Чи можна мені запитати, — сказав я, — що заважає цьому?

Вона завагалась, а потім у свою чергу запитала мене:

— Що, коли б вас попросили висловити свою думку про поведінку містера Годфрі Еблуайта?

— Ну?

— Що б ви сказали?

— Назвав би її поведінкою просто брехливої людини.

— Містере Брефф, я вірила цій людині. Я пообіцяла вийти заміж за Годфрі Еблуайта. Як можу я сказати йому, що він підлий, як можу я сказати, що він обдурив мене, як можу я знеславити його в очах світу після цього? Я принизила сама себе, навіть думаючи про нього як про свого чоловіка. Якщо я скажу йому те, що ви радите, значить, я буду змушена признатись перед ним у своєму власному приниженні. Я не можу зробити цього — після того, що між нами сталося, — я не можу цього зробити! Для нього сором не матиме ніякого значення. А для мене цей сором буде нестерпним.

Тут виявилась одна з чудових особливостей її характеру, яка цілком розкрилася переді мною. Велика огида до всього підлого приводила до того, що Речел забувала про свої інтереси й легко могла поставити себе у фальшиве становище й скомпрометувати перед усіма друзями! Досі я трохи сумнівався, чи добру пораду я дав. Але після того, що вона заявила тут, я переконався: це найкраща порада в її становищі, і без будь-яких вагань почав знову вмовляти її зробити саме так.

Вона тільки похитала головою й повторила свої заперечення трохи іншими словами.

— Він був мені настільки близькою людиною, що просив мене дружиною його стати. А я була вельми високої думки про нього, коли дала згоду. Я не можу сказати йому в обличчя, що він після цього найогидніша істота!

— Але, моя дорога міс Речел, — заперечив я, — просто неможливо вам сказати, що ви розриваєте заручини, не давши пояснення, чому саме.

— Я скажу, що продумала все ще раз і дійшла висновку що для нас обох буде краще, якщо ми розлучимось.

— І нічого більше?

— Більше нічого.

— А чи подумали ви, що він скаже зі свого боку?

— Він може говорити все, що хоче.

Неможливо було не захоплюватись її ніжністю і її рішучістю й так само неможливо було не відчувати, що вона ставить себе в незручне становище. Я благав її обдумати це становище. Нагадав їй, що вона накликала б на себе найгірші пересуди з приводу її мотивів відмови.

— Ви не можете нехтувати громадською думкою, — сказав я, — через свої власні почуття.

— Я можу, — відповіла вона. — Я вже робила це.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви забули про Місячний камінь, містере Брефф. Хіба я не зробила виклик громадській думці тоді з моїми власними особистими причинами для цього?

Відповідь її примусила мене замовкнути на деякий час. Я намагався простежити її поведінку під час пропажі Місячного каменя поза тим дивним зізнанням, яке щойно вихопилось у неї. Я міг, далебі, це зробити, коли був молодшим. Але не міг, певна річ, зробити цього тепер.

Перш ніж повернутись додому, я востаннє спробував умовити ЇЇ. Речел була непохитна, як завжди. В моїй душі громадились дивні, суперечливі почуття до неї, коли я залишив її в цей день. Вона була вперта, вона була неправа; була цікава, чудова, гідна глибокого співчуття. Я взяв у неї обіцянку, що вона напише мені, як тільки в неї буде що-небудь повідомити, і повернувся до своїх справ у Лондоні з почуттям тривожного спокою.

В той вечір, коли я повернувся, і ще до того, як міг прийти обіцяний лист, я був здивований візитом містера Еблуайта-старшого, який сказав мені, що містер Годфрі дістав відмову — і прийняв її — того ж дня.

З моєї точки зору, простий факт, висловлений словами, підкресленими мною, пояснював причину згоди містера Годфрі так чітко, ніби він признався в ній сам. Йому потрібна була велика сума грошей, і потрібна на певно визначений час. Прибуток Речел міг допомогти в усьому іншому, але не в цьому; і Речел звільнилась від нього, не зустрівши ні найменшого опору з його боку. Якщо мені скажуть, що це — просте припущення, я запитаю в