У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Армійська казарма творила з маси або бійців-молодців, що переймалися рабською покірністю, або їхню протилежність — обурених мовчунів, що носили в душах наростаючу ненависть і огиду до оточуючого. Підсилило те розшарування влиття до складу їх досі проукраїнського полку дворічників із-під Москви й Тамбова, зовсім чужих не лише мовою й побутом, а й розбещеністю, вульгарністю, наглістю й грубістю, аж до явного глузу й образ не лише «хахлів», а особливо «чучмеків» та «нацменів», що досі працювали, як правило, на кухні, в коморі чи на конюшні.
Самовпевненість новоприбульців була такою напосідно-наглою, що Янчук не мав сил її терпіти, і часом йому доводилося грозити їм розправою, щоб захистити нещасних. Отоді він уперше збагнув, що то є росіяни, яких він досі знав лише з літератури. Справжні вони — зі сліпим почуттям своєї ганебної й хижої зверхності, вищості та ведучості, і це не вичитані рудименти, а реальність! Мав нагоду не раз переконатись, що вони в більшості горлопани і явно себе переоцінюють... Підсилювало загальну неприязнь до новоприбульців і те, що вони стали часто користуватися відпустками в місто, після яких бахвалилися уговтанням «дурок-хахлушок», слабих на спротив до злуки...
Окрім постійної муштри, безкінечного вивчення складу нової зброї та пойнятого захоплення накресленнями батька-вчителя-друга-стратега-вождя, у військовій частині почастішали вартування біля складів та умовних об'єктів ночами, що суттєво холоднішали. Петра Янчука особливо часто посилали в наряди, які він ледь терпів, тупцюючи від холоду й обачливо ходячи туди-назад по ледь покритій першим сніжком охоронній території, не забуваючи про перевіряльників, що появлялися зненацька і грозили ґавам карою.
Дивлячись на запнутого у прорвану хмару місяця й на латковані блакитно-сірі видива в небі довкруг нього, Петро боляче-плачно малював в уяві свою кохану Лесю та відтворював у пам'яті спільні з нею миті, коли перепели мов батогами били глуху темінь, цвіркуни сюркотіли свої реквієми, а у задзвінні ночі не було чути навіть шереху...
В уповільненім, ніби припнутім часі Янчукові згадувалися почуті ще у дитинстві дядькові Левкові слова про батька, що хвалив січового стрільця Гліба Муравку з Білгородщини, який приєднався був до червонокозаків. Під проводом комдива Якова Кисіля й комісара Михайла Демченка московська ставка підступно відпровадила бійців на північ, щоб там серед овдовілих «кацапок» розбестити всю шаблеву дивізію до банди ґвалтівників-бабаїв і вернути рештки деморалізованих розпустою додому саме тоді, коли вже було майже покінчено із козацтвом — із допомогою землі, яку в голодомор тридцять третього кінцево було відібрано в селян, «за одноголосним бажанням трудівників».
«Мудрим і лукаво-хижим політиком був для великоімперії вождь пролетарів усіх країн Володимир Ленін, учинивши оту криваву вакханалію посланими до Харкова ідолопоклонцями-неділимцями в якості урядовців у піку урядові УНР, із яким щойно він підписав угоду про мир, дружбу й невтручання, повчаючи своїх: що більше ви арештуєте і знищите попівського кодла опозиціонерів нашій революції, то краще, бо певнішою буде наша перемога», — Петрові пригадувалося сказане дядьком Левком тоді, але лише тепер він осягав звірину велич вождевої підлості й огром нещастя народу, долю якого вирішували озброєні до зубів чорносотенці, що були кинуті на рідну землю, як на «європейський воєнний театр».
Міряючи кроками безглузду охоронну відстань, Янчук відтворював у пам'яті ще в дитинстві намальовану уявою із розповідей старших командира бронепоїзда Людмилу Макієвську, обвішану гранатами, шаблею й маузером та похрещену-спеленану реміняччям, що котилася смертю на денікінців і врангелівців через села, міста і степи «за владу Рад» та косила ворожі відбірні лави кулеметними чергами так, що важко було й повірити. Ота героїка сприймалася Петром, як марна жертовність і надаремність, якій не було виправдання, адже тепер лютували ще смертоносніші деспоти, ніж тоді...
Марнуючи час у нарядах, Янчук аналізував і зовсім недавні події, що привернули його увагу. Наприклад, повідомлення по радіо про звільнення поряд з українцями та білорусами латгальців, жмудів, куршів та угро-фінських вепсів і естів. Петро не знав їхніх владарів П'ятса, Лейденера та Манергейма, але мова про них же у політбесіді насторожила його, а ще коли слідом помполіт заговорив про понад мільйонне українське населення у Закарпатській Україні, сімдесятитисячне — у Чехословаччині й сорокатисячне в Югославії, згадавши ще й лемків та кашуб у Польщі, які різняться від українців лише говором. Зафіксував у пам'яті Янчук і нарікання політрука на те, що Югославія відмовилася від допомоги Союзу, а Чехословаччина зневажила якусь із ним домову. Звернув він увагу також, що анексії Судетів Німеччиною політрук називав «приєднаннями».
Ходячи все швидше, бо ноги під ранок вже дубіли, Петро нарікав на черевики, обмотки й онучі і кляв про себе й армію, і старшину, і наркома Тимошенка, що своїм наказом обмежив постачання, збільшивши терміни носіння навіть онуч, обумовивши при демобілізації відпускати бійців додому лише у списаному одязі.
Ранок окутував увесь Ізюм, а найпаче його пагорби якоюсь маревною причаєною тишею і вичитаною колись із Біблії первозданністю, осідав інеєм на рушниці, рваних рукавицях, налобнику шапки, поволі сковував потерплі ноги, скрадливо залазив під обмотки і штани, неприємно лизав плечі під тонкою ношеною-переношеною шинеллю, і Янчукові доводилося бити себе руками по передпліччях та мало не бігати з місця на місце, зустрічаючись із такими ж замерзлими вартовими то в одному, то в іншому куті «охоронної території». Найболючішим для Петра було усвідомлення того, що вартували вони на морозі звичайне пустище, яке дотепно обрав комвзводу, догідливо виконуючи наказ командира роти, за що ще й отримав від нього похвалу.
Життя Янчука може б і далі котилося собі за отим поговором «солдат спить, а служба йде», та сколихнули всіх звістки спершу про те, що віднедавна незалежну Карпатську Україну з її Радою й президентом отцем Августином Волошиним окуповано Угорщиною, яка приєдналася до
