У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
П'юро зробив для нього неймовірно більше: обгорнув його кожушком убитого поряд командира роти і поклав у машині позаду, що допомогло Янчукові доїхати до евакогоспіталю не обмороженим і попасти на операційний стіл до кращих хірургів міста, мобілізованих із лікарень, одним із перших. Петро, звичайно, будучи непритомним, того не знав, як і не відав, що з ним сталося та де він. Його, як і інших нетранспортабельних, у зв'язку з переповненням евакогоспіталю вже на п'яту добу по операції перенесли у поїзд, що мав вільний проїзд на станціях, і повезли в тил, гамуючи їх болі морфієм та іншими снодійними.
У теплім спеціально обладнанім ешелоні під вжикання й стукання коліс на колійних стиках Янчук крізь напівсон маревно та марудно-неясно врешті себе утямив, та поряд із неймовірними болями, за якими не чув власного тіла, він мучився тепер улізливим та набридливим питанням, що переслідувало його і яке не міг відігнати: хто на кого напав, вони чи ми? — хоч на фронті у нього жодного сумніву в тому не було.
Смертельно слабий, крізь зумер, що постійно гув у його голові, приходячи часом до себе, Петро врешті усвідомив, що оті «О-о-о!.. А-а-а!.. Чичик!..» — не чиїсь, а його власні. Не чуючи своїх ніг, ледве стримуючись від нестерпного болю в животі та поясниці, він поволі дійшов висновку, що був поранений у черево від отого вибухового осліпливого розриву снаряда між бійцями їхнього взводу під ворожим дзотом, хоча жодної певності й не мав.
Поступово Янчук зрозумів, що він кудись їде у вагоні, заставленому ліжками, із такими ж, як і він, пораненими, що їх вагон попереду ешелону, що обігріває їх буржуйка, яку топлять санітари, час від часу відкриваючи із дзенькотом заслінку, що у вагоні не вимикається електролампа, що доглядають їх дві медсестри, час від часу підколюючи його морфієм, що поряд із ним лежать командири і навіть комбат, бо чув звертання крізь напівсон. «Де право в силі, там воно безсиле, а надмірна слухняність ще не є ознакою відданості, як і рівноправна співпраця — взаємовигоди, бо вони диктуються однією стороною, — бубонів охрипливо чийсь голос. — І про народовладдя марна мова, бо жорстокість і хижість стали природними для людності під владою тирана, і не розуміють цього лише обмануті й ущемлені верстви та паразити-утриманці. Недарма реакціонер і монархіст Достоєвський прогнозував і застерігав, що революція згубить не менше ста мільйонів заблуканих народних жертв і поверне все „на круги своя“. Видно, не помилився, збагнувши засадну суть російських владарів і їх підданих вандалів та варварів.» Янчукові важко було втямити, про що говорив комбат, але він мимоволі згадав, як горіли хати у фінському селі із людністю в них, навмисне всуціль підпалені...
В розмовах сусідів Петро почув, що комбат без ніг, але скаржиться, що болять ступні й коліна, тож пригадав, що такі болі називаються фантомними, і здивувався, що вони появилися вже тепер, а не значно пізніше, як учили його викладачі. Не відаючи, що він уже прооперований, Янчук розпізнав, що у нього повне черево уламків снаряда, що це вони на стиках колій шматують йому болями живіт і хребет. Довга їзда лякала його втратою крові, перитонітом і смертю, а він неймовірно, як ніколи, хотів вижити й жити, що б там не було!
«Ха-а-а! Хо-о-о!.. Гу-у-у! Ге-е-е!..» — чув Петро суцільний стогін, здогадуючись, що то стогне увесь вагон і сам він також разом з усіма. Мов струмом, палило йому все тіло, замучувала його стрілянина, найбільше віддаючи в ноги, ніби ударами батогів дозоляючи. В голові йому гамселили дзвінкі молоточки: «Гук-гук! Гук-гук! Гук-гук!», і Янчукові здавалося, що то він у ковальському цеху на машбуд заводі у Черкасах кує щось із Гулаком, та собі на радість він раптом утямлював, що йому вливають щось у вену, а по протяжності здогадувався, що то кров.
На якійсь великій станції, де гули й кричали один поперед одного паровози, їх ешелон спинився, і Петро від стишення болів прийшов до тями та розчув розмову лікаря й медсестер, у якій ішлося про те, що тих бійців, котрі в путі померли від ран, на цій станції винос йтимуть із вагонів, звільнені їх ліжка займуть нові поранені, а тяжкохворим знову підливатимуть донорської крові.
Коли втрачав свідомість, Янчук марив своєю тихою кімнатою в убогій бабусиній оселі. На хтозна й колишньому столі в безладді лежали купи книжок і списаних з усіх боків віршами паперів, а над ним чорним дідовим брилем висів репродуктор. «Човг-човг! Човг-човг! Човг-човг!» — чулися бабусині кроки і шепіт молитви. За відкритим вікном у креповім листі яворів таємничо перешіптувалися вітерці, ніби доповнюючи музику з репродуктора чи аж із Пролетарського саду. Оркестрова музика долинала уривками, то зовсім тихими, то гучними, як їх підсилював повів вітру. І так Петрові приємно робилося, бо то ж юність його озивалася — хай і нужденна та голодна! — час від часу перевтілюючись у образи то Лідуні, то Лесі.
Голова Янчука переповнена дзижчанням «Дзи-зи! Дзи-зи! Дзи-зи!», що шматує слух, а ще там щось ніби бахкає, калатає, тарахкає, аж йому макітриться. Стріляє йому в поясниці та десь у череві, не синхронно, повторюючись опісля ще й у ногах. Петро розуміє, що і він, і більшість із його співпутців давно б уже сконали від нелюдських болів, коли б не морфій, що його підколюють медсестри, домагаючись стишення стогонів, криків та зойків, яких їм не сила терпіти. Повертаючись до свідомості, Янчук не може не чути розмов, що точаться між пораненими впереміш із їх квиліннями та скигленнями.
«А за що ти, як не секрет, попав у штрафну?» — надтріснутим голосом питає той, що лежить від нього справобіч.
«Та за що ж? Кокнув бабія-бахура на смерть, заставши його у своєму ліжку із сукою-жінкою. Отримав вишака, якого спершу замінили на десятку, а потім на штрафну» — деренчливо відповідає через Петрове ліжко той, що злівобіч.
«То ми на них напали, чи вони на нас? — обзивається згодом, перестогнавши, правобічний. — Кордон же перейшли ми!»
«Це вже потім, брате! Вони в іншому
