У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
Політруки запевнили бійців на урочистих політбесідах, що вже існують перший фінський корпус повстанців, який просить уряд СРСР звільнити Фінляндію від реакціонерів, і уряд на чолі з Отто Куусіненом майбутньої Карело-Фінської соціалістичної радянської республіки. Не лише Янчук здогадувався, що той корпус був створений у СРСР, але його тривога за себе, як і чи не кожного з бійців, від того не меншала.
Одразу після тих звісток в Ізюмській військовій частині життя раптом утаємничилося й насторожилося, заметушилося й завирувало, супроводжуючись перешіптуваннями старших бійців про швидке перебазування полку. До військових лікарів у санчастині доєдналися цивільні, щоб удень і вночі повзводно комісувати бійців, після чого інтендантська комісія ревізувала їх зброю й одяг, міняючи його на новий.
Якось опівночі військову частину нагло підняли по тривозі, змусили сонних бійців спішно здати під опис постільну білизну і після алярмового сніданку скомандували перед світом повзводно, поротно і побатальйонно «Кроком руш!», повівши всіх у сірий світанок в напрямку залізниці. Ізюм ще досипав свої сни, як військовики почали вантажитися у вагони-«телятники», і виглядав той поспіх таки війною, а ще коли були видані «сухпайки» на добу і велетенський ешелон рушив кудись у невідоме, полишаючи вже рідне містечко, не знати як і надовго.
Чого лише не говорили бійці, закриті наглухо по шляху проходження ешелону, яких тільки здогадок, домислів, припущень і передбачень не вигадували в отому натовпі й натопті по вагонах! Одні твердили, що правлять їх аж на Сахалін на війну з японцями, інші запевняли, що в Татри для звільнення Закарпатської України, треті — а між ними й Аркадій П'юро, що був тепер із Петром у одному взводі, — що везуть їх у Карелію, бо фіни не згоджуються надати СРСР в оренду порти на півострові Ханко.
Та як не крилося командування з напрямком руху, долаючи шлях ночами і простоюючи дні у безлюдних глухих кутах, бійці врешті узнали, що правують вони на північний захід. Трудяга-потяг, натужно викрикуючи на всі лади і шпарячи димом, довіз їх спочатку в Бахмач, потім у Гомель і далі у Вітебськ і аж Ленінград, підтверджуючи припущення, що кінцева їх мета — фінський фронт. Полк урешті поспіхом і в оторопі висадився на якихось задвірках міста біля прадавніх залізничних майстерень та старих цейхгаузів — спантеличений і ніби приречений на недолю. Від політруків бійці дізналися, що «на радянську територію нагло і зненацька, після численних провокацій напали білофіни, яких наші доблесні збройні сили відважно відбили, перейшовши в наступ» і що «їхній полк присланий, щоб у взаємодії з Балтфлотом знищити агресора вщент».
Ленінград — «вікно в Європу» і «колиска революції» — стояв засніжений, притихлий і сторопілий, коли полк у скрипі морозу строєм пройшов маршем через місто в бік фронту Дивлячись дорогою на казкові громади будівель приспаного Ленінграду, Янчук згадував історію — сатрапа Петра і п'ять разів узятих ним на будову до тридцяти тисяч козацьких синів від двадцяти одного до сорока шести років, що не повернулися до родин і не народили мільйони синів і доньок для продовження українського роду на рідній землі, лігши кістьми у фундамент отих величних будівель, і загативши собою болота для його широких вулиць і розкішних парків.
Мороз проникав крізь благий одяг бійців, їх черевики примерзали до ніг, подихи висіли паром над шеренгами, обмотки, шинелі, шапки, речові мішки бралися інеєм — здавалося, вони взагалі не були вдягнуті! На якійсь заставі при перепочинку командирам видали валянки й кожушки, на відміну від маршовиків, що мерзли й далі...
Отак Янчук попав у справжнє земне пекло — спершу на прорив лінії Маннергейма, яку брали приступами більше тижня, втративши чи не три чверті чисельного складу, а потім, поповнившись новачками, на взяття Виборга. Петрові на рідкість «пощастило» спробувати всього, хоч і особливо не старався. Фактично, щось суто своє, людське й незалежне, він давно вже залишив десь позаду, ще в путі сюди, ставши складовою сліпої сили, яка щодень покривала трупами сніжно-білі простори спершу перед слупами кордону, а потім і за ними. Під лінією Маннергейма їх косили ворожі кулемети так, що із наступаючого батальйону лишалися ледве взводи відступаючих, яких часом стріляли зі своїх же застав, як дезертирів. У передислокуваннях, поповненнях, перегрупуваннях на лінії фронту, де панувала звірина безпощадність, чи під час короткого сну прямо у сніжних загородах на морозі Янчук, проклинаючи про себе і Союз, і його вождя, уже не сумнівався в тому, що двадцять літ назад звільнені із лабет імперії якісь фінські села, тепер безлюдні на лінії Маннергейма, серед гнилих боліт, паруючи на морозі під сорок градусів та зяючи непрохідними промоїнами між двадцятирядовими валунами, що протримали їх наступ майже два місяці ще до його прибуття сюди, були таки оборонними.
Ідучи в атаку, Петро, випивши сто грамів спирту, прощався зі світом кінцево, вже не так, як тоді, коли долали Чорну річку за Ленінградом. Під лінією Маннергейма у так званому Хотиненському вузлі, що тягнувся від озера Суммаярві до болота Мунасуо, Янчук із ненавистю згадував Пітер, кляв його чаруючу красу і почувався ніби в одній зв'язці з дідами-козаками, що полягли у цих болотах після поразки у Полтавській битві гетьмана Мазепи, обманутого «непереможним» королем Карлом. Грабунки з України тяглися століттями, жертви в Янчуковій уяві виростали горами, а сльози полеглих отут і родин за ними текли ріками — особливо після набачених ним тут полеглих, поранених і обморожених.
Жовті ракети у криваво-молочних сутінках при наступах, оті нездоланні валуни з-під снігу, закрижені дзоти і примружені амбразури, що сіяли смерть, дротяні сітки-загороди, пофарбовані в біле фінські танки, снайпери у верхів'ях дерев... стояли в Петрових очах невідступно, а у вухах лунали прокльони комбата на адресу імперії й Сталіна — при цілій роті ще не покладених ворожими кулеметами бійців. «Не слухайте його, він збожеволів! — кричав на бігу переляканий його словами замполіт, пристрілюючи командира. — Він збожеволів! Уперед! За Батьківщину! За мно-о-о-ю!»
У геть винищеному їх полку, поповненому після спочинку новими бійцями, заговорили про якусь Скандинавську операцію німців, що мають напасти на фінів здругобіч, щоб кінцево їх розбити і встановити уряд Куусінена, чому сприятиме ніби і Швеція. Петра Янчука та новина не радувала, як не дивно, він співчував фінам і ненавидів Тимошенка та Марецкова, що
