У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

«Мав вишака „за вредительство“, а потім усе, як і в тебе... А рушниці вам коли ж видали?»

«Під самою вже проклятою лінією, як загородили позаду автоматниками. А вам?»

«Також перед нею... Тепер уже житимемо, мабуть?» — каже той, що справа, стогнучи.

«Яке то життя без ніг, брате!? Кому ми тепер потрібні?!»

Через чимало часу в отому маревному русі, то приходячи до себе, то знову провалюючись у безодню, Янчук одного разу опритомнів, мабуть, від уколу морфію, відкрив очі і розгубився, бо над собою побачив уста і разки цукрово-білих зубів, подібні до Лесиних, але очі й овал лиця були не її. Запах йоду й карболки та білий халат підказали йому, де він і що з ним, переконуючи, що він ще живий, хоч може також без ніг. Біль шарпав спину, поперек і живіт, струмом бив у ноги, стріляв у скроні, і за тим гармидером Петро не міг зосередитись і вникнути в себе, а спрага його розпікала так, що аж рота не міг розтулити, уста його ніби склеїлись.

— Во-ди-и-и! Во-ди-и-и! Во-ди-и-и! — кричить Янчук, та голосу свого не чує зовсім.

— О, і цей нарешті прийшов до себе, здається, — чує Петро голос сестри обік. — Четверту добу конає в маячні, хоч би його живим на місце доправити, — нарікає вона, змочуючи йому губи мокрою ватою.

— Видно, не всі уламки з нього викинули, коли отак мучиться, — додає з віддалі інша. — Та у тому пеклі й не дивина.

— Во-ди-и-и! Во-ди-и-и! Во-ди-и-и! — кричить Янчук, не чуючи власного крику. «Чи я онімів, чи оглух?» — хоче відгадати.

— Не пищи, тобі пити заборонено! — сердиться сестра, змочуючи уста. — За-бо-ро-не-но! Не можна! Зрозумів? Не можна! Тобі після операції не можна! — товкмачить вона і відходить геть — змочувати уста іншим.

Якісь ніби кажани затуляють її від Петра, налітаючи хмарою, громадяться, сплітаються у величезний клубок і падають на нього, тиснучи й душачи. Не продихнути, не крикнути, не осилити їх. «О-о-о! Відженіть їх! А-а-а! Ря-ту-у-уй-те!.. Ря-ту-у-уй-те!..» — волає він із останніх сил, а голосу свого не чує, усвідомлюючи, що він онімлений чи оглушений.

Та, на щастя, ті кажани відлетіли, вирвавши шмат його тіла, і в те місце, у ту рану хтось шпигає ніби електрострумом, що віддає і в черево, і у груди, і в ноги... «Жих-жих! Жих-жих! Жих-жих!.. Бум-бум! Бум-бум! Бум-бум!.. Смик-смик! Смик-смик! Смик-смик!..» — рипить сніг на морозі, а він біжить у шерензі поміж суцільно вкладеними трупами бійців, чимало з яких у цивільному і без рушниць. Янчукові неймовірно шкода тих одноротців і однобатальйонців! А ними ж укрите ціле сніжне поле, найпаче там, попереду! І всі молоді, юні й безвусі! В ім'я чого засіяне ними оте засніжжя?! Не жили ж іще, як і він, лише розкривали книгу життя та ледь утямлювали його всесильну звабу!.. Хай будуть прокляті владарі — нелюди-вампіри й захланні душогуби! І їхній натхненник — не вождь, а цар, не друг, а деспот, не учитель, а сатрап! І їх імперія-само'ідка!..

Ви, смертні, що, на щастя, не спробували «світлого майбутнього» за спинами отих жертв, не побували безпосередньо на загарбницьких, анексійних і плюндрувальних фронтах, що знаєте імперію лише з лозунгів і плакатів, відозв і транспарантів та не відаєте, як саме впроваджується система ще царя Петра, удосконалена Суворовим, коли перший удар по турецьких твердинях завдавали козацькі неозброєні шеренги, — тож ніколи й не зможете прочути гіркої долі закладців-бійців, без їхньої на те волі привезених на передові рубежі після десятків років голодного животіння в нуждах, не уясните, що окремі з них, полишивши своє найбільше і найдорожче багатство — книжки й пописані першими віршами листки, сповиті в райдужні папломи надій і мрій, пішли заступити вас, що лишилися у лунких просторих аудиторіях чи у тихих домашніх світлицях для набуття знань, утамування допитливості чи угамування статі при байдужості або й зневазі до всього не вашого.

Вам не втямити ніколи, скільки кращих почуттів і сподівань обірвав у зачатті отой диявольський наказ про війну маніяка-захланця, що звівся над людьми у непомірній своїй чванливій пихатості і ганебою свого єства та його ницістю звеличує людське горе, підносячи себе над світом імперії. А ви, що топчетеся навколо вампіра-узурпатора, як біля Бога, гнете у три погибелі свої безхребетні спини й величаєте вами ж видуману помпезну нікчемність, оіконюючи тирана-ідола, є мерзенними лакизами, адаптованими до нелюдяності й безчестя.

Знали б ваші матері, зачинаючи вас, скільки чарівного цвіту, несказанно-прекрасних марень, райдужно-світлих мрій та чаклунних надій ви знівечили, зламали й задушили своїми підтримками, потураннями, мовчаннями, сліпими і глухими нерозсудливостями, то задушили б імперію та її самовдоволених бовванів-намісників, що вміють лише слугувати по-собачому і людожерти, плюндрувати, висотувати й нищити все, до чого тільки дотикаються у своїй заразливій життєдії.

Ішла, сіючи смерть, агресивна війна озвірілого хижця, на пні мерли незчисленні барвисті надії у молодих гарячих душах вірнопідданих жертв, скованих морозами, а в цей час у розкішних покоях лакиз-слідчих чи дегенератів-партфункціонерів пашіли розпалені жаром каміни, гули роялі й лунали пісні, розпивалися імпортні коньяки та вина, заїдалися заморськими смаколиками, віншувався вождь-учитель і геній людства, бо ж у кабально-тиранічній новоімперії «жить стало лучше, жить стало веселей!»... «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»

Збройно й жертвенно розширена за рахунок фінських Віїпурі-Виборгу та затоки територія автономної Карелії, за яку було покладено півмільйона вбитих і двічі по стільки ж поранених та обморожених нападників та близько двадцяти п'яти тисяч захисників, ще поливалася кров'ю і всівалася тілами на морозі, а під портом Ханко і в Пірккала ще точилися бої, коли Янчук разом з іншими такими ж, правлячись у ешелоні, то приходив до себе, то знову провалювався у безодні марень і летів, не боячись, під «Гух-гух! Гух-гух!.. Шпиг-птпиг! Шпиг-шпиг!..»

Лопотять і ляскають, мов монголо-татарська орда у степових стоконнях, стукають і виладнюються в унісон до «Жих-жих! Талди-балди!.. Жих-жих! Талди-балди!..» колеса, котячись по коліях, поки не поринають у безлад стотактів, розриваючи тіло на шмаття, і тоді поранені наповнюють вагон зойками так, що той клубок крику й розпачу, лементу й волання, галасу й вереску несеться ніби у безвість, у тартарари, створюючи справжнє пекло і самим пораненим, і медсестрам...

— Наближаємося до Вороніжа, — Петро чує вперше, як одна з сестер оголошує