У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Хто він? Де взявся? З якого він курсу й факультету? Як ти смієш, негіднику, розпатякувати оці нісенітниці?! — почув Янчук викрики з президії. — Хай говорить! Дайте йому докінчити! Продовжуй! — донеслося з рядів, та два дужі хлопи потягли Петра під руки до виходу.
— Тікай якомога швидше і якнайдалі, коли не хочеш зогнити у застінках чека! — шепнув Петрові один зі здорованів на брамі університетського двору.
Янчук і сам розумів, що попав, як півень у борщ, тож за який десяток хвилин опинився аж у Зіни під двором на лавочці, вирішивши, що Гриць неодмінно приведе її сюди. І не помилився, хоч більша половина їх компанії, налякавшись, розійшлася.
— Ми від тебе, як чорт від ладану, слава Богу, відкараскалися! Ні знать не знаємо, ні чути не чули, звідки ти та хто такий, — весело доповідала Варя Чмих Янчукові, як зайшли у двір.
— Тобі дійсно грозять неприємності, — присів Гриць поряд із Петром у дворі.
— Відведи мене, Грицю, на станцію, — стишено попросив Янчук товариша.
— Не можна, бо там на тебе може чекати міліція, пропадете обидва! Ми з Варею візьмемо тобі квитка на Лиски, почекайте тут, — розважливо зауважила Зіна, кинувшись прибирати зі столів брудний посуд. — Сідайте й підполуднуйте, а ми не забаримося, — спершу через паркан оглянувши вулицю, пішли вони з двору.
Хоч і прикра подія сталася в університеті, та потягом на Лиски Петро їхав, не лише не нарікаючи, що товариш лишився ще на три дні, а навіть обрадівши, що так сталося. Перед його очима на вокзальнім майдані стояли поряд із Грицем Бойком поміркована Зіна Горбач із екзальтованою Варею Чмих, а бачив Янчук не їх, а Галю й тітку Докію у Лисках, тішачись, що і спочине там, і прохарчується належно, і зарядиться духовно на оте незнане йому майбутнє, повне якихось недобрих передчуттів.
Приїхавши, гість дійсно опинився як у раю: Галя годинами безперервно музикувала, і коли Петрові набридало те слухати, він ходив із кошиком по дворищі та збирав курячі яйця, або йшов перепнути на нове місце телицю з коровою на луці, чи заганяв додому табун качок, при тому подумки повторюючи «Думки про мистецтво» Роллана чи наспівуючи про себе безліч разів повторені Галею мелодії. Поталанило йому на свіже молоко ранками і на серйозну розмову з господарем якось увечері, у якій той назвав переїзд сюди родини «втечею від пильного спеку»...
Але все добре в людському житті кінчається швидко... Тож на четверту добу із чималим «Сидором» Гриць відпровадив Петра на станцію, де його батько забезпечив Янчука безкоштовним проїздом аж до Ізюма. Паровозний гудок зойкнув, розлучивши Петра, уже у військовій уніформі й обмотках, не лише з товаришем, а й із волею та всім людським при ній... І повіз поїзд назад до казарми Янчука — безправного раба, який мусив забути все людське, для узаконених знущань командирів, що підганяли його під лекало загального стандарту бійця, як знаряддя вбивства, калічення й грабунку того, хто жодного стосунку особисто до нього не мав і мати не бажав...
У військовій частині, куди Петро повернувся саме вчасно, його зустріли заздрість бійців і ненависть командирів та політруків, що вважали своїм обов'язком на кожному кроці поповнювати втрачені ним за час відпустки знання й уміння — і муштрою, й бесідами, і додатковими нарядами, геть приголомшивши Янчука новиною про заміну комполку його ж колишнім замполітом.
Випросивши в Аркадія грошей, Петро послав у адміністрацію університету завірену штабом свою заяву на річну академічну відпустку «у зв'язку з перебуванням у лавах Радянської Армії», а також відправив Ліді поштою і подальшу університетську програму з конспектами, і Ролланові «Думки...» із книжками, і свої вірші й накидки, бо йому тепер не йшлося про навчання і про особисте. Фактично, Янчук не лише фізично, а й психологічно порвав із усім для себе святим, а ще як із місячною затримкою прочитав вибухові листи від Ліди, Лесі, Югини й Віри, які виявив розпечатаними, що подіяло на нього, як знущання в обезособленні й безправ'ї, яких не описати, адже ті листи згідно штампів на них прийшли у частину ще до його поїздки в університет, відтак він міг би оскаржити їх затримку й перлюстрацію, якби мав на те фактичне, а не фіктивне право.
Заціпившись, Янчукова душа кричала й репетувала від рідної радості, стенала й волала від нестерпного болю, мов знову народившись... Ліда запевняла: «Я не голодна, не холодна й ніким не ображена під наглядом баби Сари й Льови даю собі раду й чекаю твого повороту.» Леся признавалася: «Ти такий зробив мені подарунок — і Місяця, й Вечірню Зірку! — що ніхто нікому і не подумав би такого дарувати! Вони постійно нагадують мені про тебе і слідкують за мною, як твої вірні наглядачі, і годі мені від них сховатися... Любий мій викоханцю всього і на мені, і в мені! Жадаю бачити тебе близько-близько — живим, здоровим, сильним і по-давньому рідним. Уся твоя!» Югина Гончак натякала на якісь «кращі часи, що грядуть і приведуть суспільство до ще кращого завтра». Віра Коляд радувала: «Із твоїм від'їздом не лише в мене на роботі щось наче обірвалося, лишилися ми осамоченими та ожуреними, часто ображеними Рижовим, що так же пиячить, хвастаючи, що відправторив тебе в тартарари, грозячи тим же Кларі Гнатівні...»
Дочекавшись неділі, Петро наставляв Ліду: натякав на обережність, стриманість і поміркованість у збереженні дівочої цноти, попереджав про людську підступність, найпаче, коли хлопці залицяються та запобігають, пропонував радитись із бабою Сарою, «що знає життя, як ніхто»... Лесі писав багатослівно й піднесено: «Моя богине кохання і вроди! Русалю — ранкова зоре! Венеро, Афродіто й Діано! Хай буде благословенним щастя нашого навічного спілкування — помислів, душ і тіл, єства і крові! Хай обійде тебе все поторочне, лихе й негараздне — нетрями й заліссями, щоб ти й не знала його! Живи мені вічно на радість і втіху!»
