Книги Якова - Ольга Токарчук
Вибач, що так коротко нині з Тобою розмовляю, але здається мені, що в мене гарячка, ще й пес спить на колінах, і ніяк взяти інше перо. Цуценят моєї Саби я пороздавав, і тепер порожньо в домі й сумно.
Дещо я знайшов для Тебе, пані добродійко, і зараз це перекажу, сподіваючись розважити Тебе чимось цікавішим, ніж господарські справи. Ось, слухай:
Як можна, сидячи в кімнаті, побачити те, що діється надворі?
Якщо хтось хоче бачити все, що відбувається у дворі, не дивлячись на те власним оком, а лежачи собі, хай затемнить кімнату, щільно позатулявши вікна — так, щоб іззовні жодне світло не потрапляло. Потім хай зробить круглий отвір, невеликий, просто у двір, а в нього хай вставить скло з перспективи чи окулярів, яке речі більшими, ніж вони є, показує. Зробивши так, хай в темній кімнаті навпроти отвору повісить щільне тонке біле полотно чи великий аркуш паперу. На тому полотні, або ж екрані, побачиш, добродійко, все, що у дворі відбувається, хто там ходить, їздить, б’ється, неподобства чинить, краде з комори чи погреба.
Я сьогодні це спробував, і маю Тобі сказати, що вдалося, хоч саме зображення було невиразне і мало що я зміг роздивитися.
Шлю Тобі річ вельми цінну: календарі Станіслава Дунчевського. Один — за минулий рік, і зображені на ньому польські королі до Зиґмунта Авґуста. Другий — новий і містить королів від Зиґмунта Авґуста до Авґуста II. Своїм онукам зможеш про це розповідати, не покладаючись надто на власну пам’ять, бо пам’ять, як відомо, завжди дірява…
Про несподіваного гостя, який приїжджає до ксьондза Хмельовського вночі
Ксьондз завмирає з пером у руці, не дописавши речення, бо в темряві під плебанію у Фірлеєві під’їжджає екіпаж. Ксьондз чує стукіт кінських копит на подвір’ї, а потім нетерпляче форкання. Саба, раптово прокинувшись, зістрибує з його колін і з тихим скавулінням біжить до дверей. Звуки розбризкуються у вогкому тумані, наче потоки води із дзбана. Кого ж то принесло о такій порі? Ксьондз підходить до вікна, але мало що бачить у темряві, чує голос Рошка, сонний, ледачий; невдовзі до нього приєднуються інші, незнайомі голоси. На подвір’я знов накотився туман від ріки, голоси глухнуть у ньому, замовкають на півслові. Ксьондз чекає, доки Рошко підійде до дверей, але він усе не з’являється. Куди ж поділася господиня? Закуняла над мискою, в якій мила ноги перед сном, — у світлі пригаслої свічки Хмельовський бачить її опущену голову. Бере свічку і сам іде до порога. Бачить біля воза якихось людей, закутаних з ніг до голови, наче примари. Нарешті приходить Рошко, заспаний, із сіном у волоссі.
— Хто це?! — гукає відважно ксьондз. — Хто вештається ночами і спокою не дає душі християнській?
Тоді одна з примар, менша, наближається до нього, і ксьондз одразу впізнає старого Шора, хоч іще не бачить його обличчя. Від несподіванки йому аж забиває подих і відбирає мову. Що вони тут роблять поночі, ці прóкляті євреї? Але швидко бере себе в руки і велить Рошкові повертатися в будинок.
Ксьондз упізнає й Грицька — змужнів нівроку. Шор мовчки веде ксьондза до підводи з накриттям і одним рухом відкидає тканину. Ксьондз бачить річ незвичайну. Віз майже цілком наповнений книжками. Вони лежать спаковані, зв’язані ременями по три, по чотири.
— Пресвята Діво, — каже ксьондз, і останній склад, те тихе «-во», задмухує пломінь свічки. Потім усі втрьох переносять книжки до комори, де ксьондз тримає мед, віск і шматки спорохнявілого дерева, щоб улітку обкурювати бджіл.
Нічого не питає, лише хоче їм запропонувати келих гарячого вина, він тримає його на печі, а подорожні змерзли. Тоді Шор відкидає на спину каптур, і Хмельовський бачить його побите обличчя; саме через те у ксьондза тремтять руки, коли він наливає у склянки вино, яке, на жаль, уже вистигло.
За мить вони зникають.
Про печеру у формі літери алеф
Треба пройти християнською частиною села, минути перехрестя, де розташувалися невеличкий базар і корчма брата Соблі, в якій торгують настоянкою з місцевих трав — як ліками, а не як алкоголем. Ще тут є склад товарів і кузня. Далі треба йти прямо повз костел і плебанію, ще далі — повз католицьке кладовище, кільканадцять побілених хат мазурів (так тут називають переселенців із Польщі), нарешті — повз невелику церкву. Коли село залишається за плечима, дорога веде прямо до печери. Мешканці села бояться туди ходити, місце нечисте, навесні там осінь, а восени весна, час тече у своєму ритмі, іншому, ніж унизу. Насправді мало хто знає, наскільки великою є та печера, але кажуть, нібито вона має форму літери алеф. Так, вона — великий підземний алеф, печать, перша літера, на якій стоїть світ. Може, десь на світі під землею є й інші літери, цілий алфавіт, збудований з нічого, з підземного повітря, мороку, дзюркотіння підземних вод? Ізраель вірить, що то велике щастя — жити так близько від першої літери, та ще й поблизу єврейського кладовища з краєвидом на ріку. Йому завжди аж дух забиває, коли він дивиться з пагорба за селом на світ. Він такий красивий і такий жорстокий. Парадокс, наче взятий просто з Зогару.
Єнту везуть потай, на світанні. Загорнули її в саван, притрусили сіном, аби сховати від надто допитливих поглядів. Четверо чоловіків і три жінки. Чоловіки разом із тілом спускаються на мотузках до печери крізь вузький вхід. Тіло легке, наче набите сухим листям. Вони перебувають усередині п’ятнадцять хвилин і повертаються без тіла. Вклали його зручно на шкурах у кам’яній ніші. Як то кажуть, у тельбухах землі. Ще кажуть, що дивно нести таке тіло — воно якесь нелюдське. Легке, немов пташине. Собля плаче.
Чоловіки з полегшенням виходять на денне світло; якраз зійшло сонце. Обтрушують штани й повертаються до села.
Погляд Єнти ще летить за ними трохи, до дороги, рахує їхні шапки, але потім йому стає нудно, він повертається, торкаючись кінчиків
