Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Та не прийняв покривджений отець пастирського співчуття й мовив прохолодно:

— Скажіть, владико, що трапилось на світі, що ви такі стурбовані і на обличчі, і в розмислах?

— Ще не сталося, — відказав митрополит. — Але гряде велике лихо… — Й він подав отцеві брошуру, яку щойно взяв зі столика. — Недавно прислали мені з Німеччини книгу віщуна Гольденкранца «Антихрист». Я звелів її перекласти й опублікувати у видавництві отців василіян у Жовкві… Не надто вірю в пророцтва, але Гольденкранц кілька років тому провістив лихо, яке сталося сьогодні і в Німеччині, і в Росії. І там, і там прийшли до влади слуги Антихриста, які усунули з життя світочів духа, а їхнє місце зайняла темна й жорстока чернь. Те лихо поки що шаліє поза нами, але нас не обмине…

Й повідомив митрополит про найтривожнішу новину.

— Вночі на двадцять четверте серпня в Москві потаємно, наче таті, зустрілися Рібентроп і Молотов і підписали пакт про ненапад…

— Не бачу в цьому нічого лихого, адже… — подивовано мовив отець Миколай і знітився під осудливим поглядом Шептицького.

— Нині кожен повинен стати хоч трішки політиком, — сказав митрополит. — Кожен мусить вчитися передбачувати наслідки… Рік тому вже відбулася у Мюнхені одна змова — і з мапи Європи зникли Чехословаччина й наша маленька Карпатська Україна. Світові хижаки ділять між собою європейський континент, тепер прийшла черга на Польщу. Цей пакт дає право Гітлерові й Сталінові роздерти державу, в якій живемо і ми. Ти скажеш, що в цьому теж нічого страшного немає, чей Польща стала для нас лихою мачухою. Але я навіть уявити боюся, під чию опіку може потрапити Галичина, адже весь світ знає про нечуваний терор у більшовицькому раю…

Й запала в келії гнітюча глуха мовчанка — так іноді буває в горах, коли на землю раптово спадає мряка — непроглядна й непрочутна, з якої немає виходу, й не сягає довколишнього світу голос заблуканих.

Тож втямив цієї миті отець Миколай, чому тремтіли у владики пальці й чому так довго вів етнарх бесіду про орду, загрозу якої відчув лише він…

— Першим світочем духа, який загинув від рук властелина, був співець Митуса, — заговорив після затяжної мовчанки Шептицький. — Нині цей гріх князя переріс у масові злочини: гинуть у диявольській державі письменники, вчені, мистці, священики… Церкви валяться або стають вертепами для розбійників і повій, в’ючна худоба осквернює храми… А за більшовицької інвазії у наш край — це станеться скоріше чи пізніше — постраждає найперш моє дітище — Львівська Богословська академія, в якій працюєш і ти під берлом ректора отця–митрата Йосипа Сліпого… Тож задумав я, поки не пізно, потаємно висвятити ректора на єпископа з правом зайняти керівництво галицькою метрополією після моєї смерті. Тебе ж призначу парохом у Страдчі — історію того святого місця ти добре пізнав, відчитуючи стародавній патерик…

— Який фатум! — аж вигукнув отець Миколай. — Таж ігуменом Страдчівського печерного монастиря був мій однофамілець — перший у нашому краю мученик за віру… І якщо я продовжую його життя, то, може, й мені присуджено…

— Усе в Божих руках, сину. Думай про життя, а не про годину своєї смерті — вона давно вже записана в небесній книзі, й цікавитися тією таємницею грішно єсть… У Страдчі нині немає пароха, забрав його до себе Господь, а доглядає церкву старенький диякон Ісайя Прийма. То, якщо доведеться, прийдеш до нього й покличешся на мене… А поки що чекаймо вироку долі: Польща не встоїть перед слугами Антихриста, які змовлялися нощно в новітньому Вавилоні…

— Чи вже можу бути вільним, владико? — спитав отець Миколай, підвівшись із стільця.

— Можеш іти, сину… Я вірю в тебе: ти добрий християнин і щирий патріот. А патріотизм — це теж релігія. Кожен патріот готовий за націю пожертвувати своїм життям, як первісний християнин за віру… Іди і вписуй нову сторінку в українську Біблію — документ нашої боротьби з ордами. Знахідкою Страдчівського патерика ти вже збагатив Святу Книгу, тож доповнюй її й далі своїми знаннями й навіть життям, якщо спотребиться…

Отець поцілував митрополита в руку, владика осінив його хрестом і промовив:

— В патерику є запис про хресну дорогу в Страдчі, прокладену людьми, які перезахоронювали Співця. Знайди сліди тієї стезі й віднови її. Хай вийде народ ще раз на хресну прощу, щоб зняти з себе первородний гріх, вчинений королем Данилом. А наші нащадки колись визначать — був то вольний чи невольний гріх…

Вечірня в церкві Святого Миколая закінчилася, старенький отець Серапіон зачинив царські врата і перед тим як піти до захристії, окинув поглядом спорожнілу церкву. Паламар дзеленькав ключами й замикав зсередини храм, а молода жінка, яка від обідньої відправи до кінця вечірні клячала перед іконостасом, навіть не поворухнулася, ніби збиралася перебути тут у молитві всю ніч.

Стулені долоні звела вгору в німому благанні до Чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, яку прагнула побачити на білій прямокутній проймі, що світилася з лівого боку іконостаса…

Знала Зореслава з патерика, що та пройма — то знак терпеливого очікування віруючих на з'яву Холмської ікони, принесеної хтозна ким до княжого храму ще за прадавніх часів Льва Даниловича, — й зникла вона, коли самотній князь, струджений володарюванням і за гріхи каючись, покинув престол у Нижньому Замку й прийняв постриг у Спаському монастирі біля Лаврова на Самбірщині. Хтось її виніс, ховаючи від небезпек, які могли спостигнути незахищений княжопрестольний храм.

Паламар підійшов до молільниці, протягнув до її плеча руку, щоб нагадати про закінчення відправи, та не зробив цього: отець Серапіон попросив його кивком голови не заважати жінці закінчити молитву.

Та Зореслава й не усвідомлювала, що залишилася