Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
— Ти мусиш віднайти ікону, яка пропала за першої орди, бо без неї нашестя другої ніхто не переживе…
Й відказала Зореслава:
— Пресвятая Діво, галицький люд загартувався в татарській неволі: відбувши хресну прощу з домовиною Співця, дух свій зміцнив і в орді не розчинився. Й це дало нашому народові силу спинити похід татаро–монголів до останнього моря…
Лик двійниці знову перемінився в образ Богоматері, й заблагала Зореслава:
— Допоможи, Пречиста, знайти хоч одну людину, яка б витримала труд, муки і навіть смерті не збоялася на другій хресній прощі. І хай та жертва підніме весь наш народ до хрестового походу проти червоної орди.
— Якщо дозрієте до такого чину і здійсните його, то Господь назве вас обраним народом, — відказала Богородиця.
Після цих слів зник святий образ, розтанувши в білій голизні прямокутної пройми.
Утім Зореслава відчула на своєму плечі легкий дотик долоні, і її руки, складені до молитви, опустилися, немов зів'ялі лозяні гілки. Вона ще мить не могла вийти з екстатичного стану, та врешті повернула голову й побачила перед собою древнього старця з сивою бородою, острішкуватими бровами й добрими очима — був він схожий на святого Миколая, що дивився на них з іконостаса.
Старець промовив:
— Я отець Серапіон, парох княжої церкви, і знаю, чому ти так ревно молишся і що хочеш побачити на білому тлі пройми. Світле твоє бажання, й, можливо, Бог призначив тобі віднайти пропажу… А тепер ходи зі мною до захристії: я розповім тобі легенду, яка дійшла до мене з діда–прадіда, — всі чоловіки з мого роду з прадавніх часів служили Богові в цьому храмі…
У захристії священик зняв із себе богослужебне облачения і в сірій сутані здався дівчині ще древніший. Старість світилася з його очей мудрістю й досвідом, й був у пароха втішений вигляд, наче він уздрів людину, на яку чекав весь свій вік, щоб відкрити їй заповітну таємницю, про яку знав тільки він.
Й повів старий парох довгу оповідь: звучав у ній відгомін стародавніх билиць, які протягом віків передавалися з уст в уста, обростаючи невірогідними сказаннями й придибенціями, на правду схожими.
…Ласкава панночка того не знає, бо звідки може знати: в літописах те не записано й жодного патерика з подібними переказами не збереглося, хоч, певне, колись і в нашому краю складали доброчесні ченці діаріуші про монастирські діяння. То мусимо вірити легендам… Відомим, майже рівним з Києво–Печерською лаврою, був Страдчівський печерний монастир. Нині там зяє лише чорна нора, досередини ніхто не заходить — тягне звідти їдким згаром, тож вірогідним здається мені переказ про те, що в незапам'ятні часи монголи задушили в печері димом весь чернечий клір…
Що мовите, панночко? Про це вже написано, знайдена якась книга? І ви її прочитали? То й добре… Та, видно, не про все в ній сказано, коли ви не знаєте, чому в моїй та інших церквах біліють прямокутні пройми з лівого боку царських врат… То надія людська, сподівання, що образ Холмської Богоматері, яка врятувала столицю князя Данила від грізного темника Куремси, колись проступить крізь тиньк і врятує народ від загибелі в найтяжчі часи… Про це теж знаєте, панночко, і кажете, що ті часи вже настали?.. А мабуть, ні, бо не з'явилася ще Матір Божа із святим покровом у руках, як це бувало вже не раз на світі: Вишгородська Богоматір спасла московитів у часи смути, Ченстоховська освятила перемогу Костюшка під Рацлавицями, Почаївська в козацькі часи прогнала турків з Волині. А Холмська ікона жде свого часу, і знайти її, моя дитино, конче треба, бо Судний день надходить…
Якась добра душа, а може, то ангел Божий, винесла Холмську Богоматір з Мединського монастиря перед пожежею і в княжий храм Святого Миколая занесла. Та коли князь Лев постригся в ченці й опіки над церквою не стало, черничка, яка у Страдчі денно й нощно молилася над гробами замордованих ченців і мужа свого — Бояна чи то Митуси, прийшла в храм Миколая служити й винесла ту ікону з церкви, боячись наруги над нею. А де заховала, того ніхто не знає…
Багато легенд ходить про Чудотворну Холмську ікону, та вірної правди жодна не мовить. Начебто вивіз її до Любліна король Ян Казимир після перемоги над Хмельницьким під Берестечком… А за України в 1918 році її привезли до Києва, й коли прийшли більшовики, замурували в якомусь підвалі…
Та я вірю в мою родову легенду. Та страдчівська черничка у великі свята ходила на прошу до спаленого печерного монастиря і в храмі Різдва Пресвятої Богородиці слухала божественний спів ієромонаха Ісайї, який звучав так велично, як у Бояна або Митуси, й сповідалася в нього… А у притворі храму відмолював свій невольний гріх колишній воєвода Дмитрій, котрий нібито закинув Золоті ворота в Царгород, й за те татари його вбили. Та насправді залишили його живим і примусили вести орду на Галич. Й зменшив він свій гріх: повів татар у Паннонію, це їх зупинили чехи, поляки й угорці. Однак Дмитрій не міг собі простити зрадливого вчинку, ховався від людей, в луду жебрака одягнувшись, молився в церковному притворі й на цвинтарних могилках на лірі грав, а окрему молитву за повернення до Києва Золотих воріт сам склав й співав її, покручуючи корбою ліри… Черничка знала, ким був той жебрак, й, прощаючи йому невольний гріх, припадала
