Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

— Тоді прийшов Ісус до учнів і сказав: «Мир вам!.. А ти, Томо, простягни свою руку і вклади пальці в мою рану підреберну». Зробив так Тома і мовив: «Господь мій і Бог мій!» Й відказав на це Ісус: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували».

Подальшої проповіді Зореслава вже не чула. Пойнята несхитною вірою, влитою в її душу мовою отця, проказала в думці: «Не бачивши, я вірю: воскрес Христос, воскресне Україна!»

Вона дивилася крізь прозору шаль на мужнє обличчя отця Миколая, на його готовність до жертви за віру і волю й згадала своє благання до Богородиці в княжому храмі — послати у світ людину, яка б витримала муки на майбутній хресній прощі. Й відчула неомильно, що цей муж призначений Богом не для неї, а для подвигу, і тільки перед ним вона розкриє сокровенну таємницю, коли прийде найважчий для України час.

Прихожани вклякали перед престолом до Святого причастя. Зореслава тихо вийшла з церкви.

Зима сорокового року була нечувано люта. Птахи замерзали на льоту, а ранками сонце двоїлося: на сході вибухали в сталеве небо два вогненні стовпи, з яких один перемінювався в кругле жарево, а другий чорнів, мов надгробний обеліск… Від стужі в лісах тріщали буки, ріки замерзали до дна, а людей морозив страх, коли до сіл заїжджали вантажні машини.

Господарі сушили сухарі й тримали їх у мішках напоготові: червоні опричники давали на збори не більше години. Вискакували з авт з карабінами напереваги, обступали призначені для вивозу в Сибір обійстя, заганяли в кузови старших, дітей кидали на клунки, немов дрова на опал; лемент вдарявся в зледеніле небо, спадав порошею на снігові замети й там ціпенів… З товарної станції у Львові відходили зчеплені з паквагонів, призначених для худоби, ешелони із заґратованими віконцями — набиті ясиром, стугоніли на схід.

Шаленіла червона орда в Галицькому краю: ніхто не мав певності, що доспить спокійно до ранку. По ночах у темних міських вулицях зупинялися чорні воронки, й коли спалахували вікна в якомусь будинку — знали сусіди, що когось там арештовують… Лунали кроки на сходах, на бруку, кремсав нічну тишу короткий гаркіт конвоїрів, клацали двері воронків, й раптовий рев двигунів, схожий на регіт садиста над жертвою, полохав на мить моторошний спокій міста — і вмовкав, немов смерть…

Арештовували просвітян, священиків, учителів, оунівців і навіть капезеушників, запідозрених у націонал–комуністичних переконаннях. А по Різдві сколихнула Львів жахлива чутка: зі шкіл та інститутів енкаведисти забрали понад п'ятдесят дівчаток і всіх розстріляли в бункері на Цитаделі.

Украй стривожений отець Конрад подався зі Страдча до Львова за порадою та заспокоєнням до митрополита, хоч знав, що сам етнарх не знайде втішних слів для свого вихованця.

Й промовив святіший Андрей:

— Сказано в Апокаліпсисі Івана Богослова: коли буде знята друга печать — зірветься з посторонків червоний кінь з вершником, у якому народи впізнають Антихриста, що сіє бурю. А вона вже звіялася. І ніхто не знає, мій сину, що сподіється на світі, як будуть зняті всі сім печатей. Чи суджено нам той час пережити, а чи загинемо? Не думаймо про це, на все воля Господня… Та комусь таки вдасться у тій круговерті уціліти, й може, то будемо не ми. Й не знаємо теж, що доведеться уздріти уцілілим: велике щастя чи незмірне горе. Бо не так багато, як мені бачиться, промине часу, коли два хижі войовники, обидва на червоних конях, вгризуться один одному в горлянки, немов корсари над здобиччю. І в тій гризні загине безліч невинного люду… Мужайся, сину, може, й тобі доведеться вийти на хресну прощу. Не втікай, бо страх неминуче зажене тебе в глухий лабіринт, з якого й душа твоя не матиме сил вибратися. Несхитно йди своєю стезею, яку давно собі обрав. У своїх мислях ти пройшов нею від часів татаро–монгольського іга і в реальній яві опинився сьогодні. Новітні ординці, виховані в жорстокій монгольській школі, й набагато нещадніші, ніж їхні вчителі, прийшли до нас. Така наша доля… Не зійди з хресної дороги, сину, і вір, що в тій війні загине Вавилон.

Загнаний у безнадію народ чекав, немов порятунку, спалаху нової війни, не відаючи, яке горе принесе вона, — адже корсари не знають милосердя, коли ділять здобич.

Спекотне літо сорок першого висушило в Зореслави останні крихти здоров'я, й вона згасала у тихій гарячці, немов недогарок пасхальної свічки. Й думала тепер лише про те, що перед тим як відійти до Бога, треба їй соборуватись. Рештками сил боролася зі смертю, щоб не забрати з собою у вічність заповітну таємницю.

Отець Матвій не відходив від неї, прикладав до її чола долоню й чув під дотиком, як разом з потухаючою гарячкою поволі відступає від неї життя.

Та ще не просила Зореслава розгрішення, немов чогось вичікувала, й утішав себе отець надією, що криза промине, й не наважувався приводити дівчину до останньої сповіді…

Перед світанком задзвеніли шибки на вікнах плебанії, пролунали вибухи не на землі, а десь високо в небі, й подумав отець Матвій, що то чергові летунські маневри, коли літак тягне за собою надутий рукав, а зенітники вправляються у стрільбі по ньому. Проте вийшов на подвір'я, а тоді почув металеве дзвеніння в зеніті. Підвів голову й побачив дві трійки срібних літаків, що розпорювали небо, наближаючись до Львова. Вони враз стрімко знизилися, і з перемістя, де Скнилівське летовище, піднялися чорні клуби диму, а за мить повітря сколихнулося від потужних вибухів.

Зрозумівши, що сталося, отець довго не міг зрушитися з місця — пройняли його суперечливі почуття полегші й страху: розпочалася нова війна, яка прожене безбожну сатанинську владу, але ж хто прийде на її місце — добріший чи лютіший завойовник, і що станеться зі світом, з Галицьким краєм, зі Львовом, з Яновом, з янівською церквою; хто витримає воєнну