Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

То я гадаю, панночко, що Чудотворна ікона зберігається в благословенному Страдчі або в котромусь із довколишніх сіл, бо кому мала черничка її передати, як не ієромонахові Ісайї або покутникові Дмитрієві. Але чи то так, один Господь знає. Та якщо вам, доню, випала місія віднайти її, то шукайте в наших краях. І хай благословить вас Господь на тій стезі…

Вигнанка Зореслава й далі ходила селами — до Великополя, Добростанова, Добровиці, Домажира й ніде більше, ніж на добу, не зупинялася, випитувала в старих людей і в священиків про ікону й прибилася нарешті до Тустані, щоб від повітового провідника ОУН Богдана В'язівського отримати нове завдання. Але тієї осінньої днини його в селі вже не було.

До Львова увійшла новітня орда, а на тустанській читальні лопотів червоний прапор, й комуніст Іван Кашуба впізнав оунівську зв'язкову… Зрадили Зореславу невинні сільські хлопчики, які, забачивши жінку, що вряди–годи заходила до села й частувала їх цукерками, загомоніли втішно: «Циб'ячка прийшла! Циб'ячка прийшла!»

Й таки вдалося Зореславі втекти від Кашубиних гайдуків. Заховалася аж у Янові: парох церкви Святого Іллі отець Матвій прихистив її, взявши до плебанії за служебку.

Отець–професор Миколай зайняв приходство у Страдчі того дня, коли вибухла Друга світова війна. Митрополит Шептицький, як і кожен, хто збагнув суть московської змови, неомильно передбачив її наслідки: Польща не в силі спинити німецьку навалу, четвертий розподіл Речі Посполитої неминучий, західні землі України опиняться під п'ятою новітнього окупанта, а Львівська Богословська академія припинить своє існування. Тож треба якось зберегти кращі сили духовенства.

Отцеві Миколаєві все до дрібниць було знайомим у Страдчі, ніби він тут пропрацював усі роки з часу свого висвячення. Храм Різдва Пресвятої Богородиці стримів до неба трьома зеленими банями й підпирав раменами золотих хрестів небозвід так само, як і за життя ігумена Страдчівського печерного монастиря Миколая Конрада; овальний отвір печери в підчерев'ї гори не осунувся й піском не засипався, і якби зайти досередини, то можна б у сутінку розпізнати квадратовий сповідальний камінь, а у довкружній стіні чорні нори, що ведуть до занедбаних келій. А що там у них залишилося — чернеча утвар, чотки, глеки, чаші, зітлілі книги, а може, й ікони? Та напевне там тліють кості замучених ченців, а їхні душі скиглять і стогнуть, благаючи розгрішення, бо невідспіваними поховані…

І знайомий, ніби в дитинстві босоніж ходив ним, біжить Яворівський тракт у лядські землі, а ним ступали колись княжі дружини завойовувати Краків і Люблін, й сунули теж незчисленні орди Куремси, Телебуги і Ногая; двигтів ним з Галича до Страдча славетний хресний хід за домовиною Співця, а на горі біля храму стояв тоді ігумен Конрад і в думці прокладав хресну дорогу, яка враз скособочила, відірвавшись від тракту, й побігла, зупиняючись на дванадцятьох страдних стаціях понад Верещицею й далі звивалася ущелиною поміж горбами аж до Верещицького озера, вкритого лататтям, замаєного водяними ліліями, котрі все літо цвітуть, не в'янучи, якщо не відривати від дна їхні зелені слизькі корені, бо не приймаються ті квіти на суші, як не може ніде прижитися людина, вирвана із свого клаптика землі.

А від озера хресна дорога круто спинається схилом храмової гори, ніби хоче допасти до неба, з якого вітер сосновими китицями змітає хмари, та зупиняє її церковний майдан, де колись височіли могили ченців і Митуси… Немає вже тих могил, запалися вони в земну глибінь, звільнивши місце для нових гробів, — і може, йому, отцеві Миколаєві, теж уже призначене Божим пальцем місце для вічності. Та туди ще треба дійти. А йдучи, він відновить святу дорогу для людей, які виходитимуть на хресну прощу. Та спершу по ній сам пройде… А хто буде моїм Симеоном Киринейським, який допоможе нести хреста: Шевченко, котрий ворогам увіч назвав наше родове ймення, чи Гоголь, що в запортку відступництва вигрівав нашу славу?.. А може, пожене мене на Голгофу свій темний Варрава?.. Господи, відверни від мене чашу сію…

А коли на львівській ратуші залопотів червоний прапор, подумав отець Миколай, що колір той від крові, і наша кров на тому полотнищі… Та може, зблякне згодом зловісна барва, — теплилася в душі отця слабка надія, — й гірше не буде, чей у школах і державних установах зазвучить нарешті рідне слово, а мова — то матерія не лише для загарбницьких гасел, а й для слави й молитви, і навчатимуться нею школярі своєї історії, і вірші Шевченка, і рідні пісні зазвучать… А таки гірше не буде, — втішав себе думкою отець Миколай, лихі передчуття від себе відганяючи.

Аж поки не побачив…

Промарширували Яворівським трактом зайшлі вої, і стиснулося в отця серце від тривоги. Були ті вої в гостроверхих шерстяних шоломах, схожих на ординські кучми, з хижими дзьобами на тім'ях, а на лобах яріли п'ятикутні криваві плями, і мова воїв була чужа, і жадоба до походу на береги останнього моря бризкала з їхніх очей…

І згадалися отцеві лихопророчі слова баскака Ахмета з патерика: «Ви ніколи не будете вільні від орди! Ваші нащадки зігнуть свої шиї в новому ярмі і наввипередки славитимуть новітніх ординських вождів!»

Тож подався отець до Янова, щоб побачити, як поводяться люди при переміні… У Львові вже заганяли в товарняки польські сім'ї, й стугоніли ті ясирні ешелони в Сибір і Казахстан, й чутка прилетіла, що половина Тустані разом з комуністами виселена, а тут, у крайній крамниці, що корчмою стала, п'яна мужва заливала себе дешевою горілкою — достоту як у давні татарські часи кумисом, блазнювала, реготала й, не думаючи про те, що завтра з ними станеться, славила нову орду:

— Пиймо, братове, воля настала, такої влади нам треба! І хай вічно живе вождь усіх народів Сталін!

Й подумав отець, що не тільки люди живуть двічі, а й орда не вигибає: набираючи іншого вигляду, несе в собі давню лють і безчестя.

— Пресвятая Богородице,