Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

…Чотири роки поневірки забрали здоров'я в Зореслави, бо ж і спокійного сну ніколи не мала, переночовуючи в чужих хатах, а то і в клунях; у втомливих мандрівках від села до села недоїдала й коли нарешті опинилася в затишній комірці на плебанії отця Матвія у Янові, відчула слабість у тілі, й вимучував її сухий кашель.

Знала вже, що до неї добираються сухоти, й боялася собі самій до цього признатися; парох дбав про неї й був ласкавий, проте зі скрухою запримічував, як чахне дівчина і в'яне її врода.

В день престольного празника вибралася Зореслава до Страдчівського храму, щоб після Богослужіння підійти до тамтешнього священика й спитати його, чи він не знає бодай чогось про Чудотворну ікону. Звернула з тракту на круту стежку, що спиналася вгору до храму, й на скельному обриві, під чолопком гори, побачила чорний отвір і втямила, що то вхід до печери, в якій колись загинули ченці.

Зупинилася, з острахом заглянула в моторошну темінь, з якої тягло підвальним спертим духом, й згадала розповідь отця Серапіона про ієромонаха Ісайю й покутника Дмитрія: може, й насправді вдова Митуси віддала їм винесений із княжопрестольного храму святий образ — й де б то мали вони її заховати, як не в печері. А може, то вона сама в першому житті таке вчинила — не могла про це пам'ятати, бо тями предвічної не мала, та відчула, як невідома сила й примарна надія спонукують її зайти в утробу печери.

Мала свічку й сірники, носила їх завше з собою, бо вечорами у плебанії світилася гасова лампа тільки в кімнаті священика, а в її комірці тяжіла темрява; Зореслава засвітила свічку й боязко ступила в пітьму печери, немов у прірву.

Спершу наткнулася на квадратовий камінь, що бовванів посередині печерної зали, — тут колись була сповідальниця, й ченці щоранку виходили із своїх келій до ігумена на сповідь. У довкружній стіні, що обступила камінь, чорніли овальні нори, крізь які можна було увійти до келій; тих отворів було кілька, і до крайньої наблизилася Зореслава із свічкою в руці. Перехрестилася й, зігнувшись, рішуче зайшла в нору. Пломінець освітив келію: під стіною стояла кам'яна лавиця, яка, можливо, служила ченцеві прічею, й більш нічого не побачила Зореслава.

Подалася назадгузь до виходу і вже сміливіше зайшла в сусідню келію, потім ще в іншу, та ніяких слідів колишнього життя й тут не помітила, тільки забивав дух підвальний сопух… Зореслава обійшла всі келії й зупинилася перед останньою норою, що чорніла в глибині печерної зали. Була вона такою низькою, що досередини треба було вповзати на колінах.

Й вона зважилася. Віск із свічки стікав на пальці, і їй здавалося, що він обпікає руку вогнем, пропалює шкіру до крові; дівчина мало не кричала з болю, та уста її від тривоги заніміли, і може б, вона втекла звідти щодуху, та заталанів на храмовій горі дзвін, звук благовіста немов штовхнув її в спину, й вона зайшла до келії. Від гомону дзвону темрява прилипла чорною сажею до стін, полум'я свічки потягнулося до стелини, в келії розвиднилося — і в дівчини страх пропав.

Стояла непорушно, вдивляючись у глибину келії, й ураз її погляд прикипів до залізної скрині, накритої проржавілою покришкою. Дівчина осміліла й рвучко ту покришку підняла: в середині куфра лежали складені одна на одну дерев'яні дощечки. Зореслава вийняла одну, потім другу, третю, склала їх поруч на долівці й побачила на них образ жінки в чорній намітці — такий самий, який колись проступив під час її молитви з лівого боку іконостаса у княжій церкві Святого Миколая.

З–під намітки виглянуло бліде обличчя жінки, схиленої над немовлятком, — і втямила Зореслава, що заповітна таємниця розкрилася. Вона вклала до куфра тисові дощечки, опустила покришку, свічка згасла, дівчина вийшла з печери і в нестямі вибігла на гору.

У церкві правилася служба Божа. Зореслава впала долілиць перед престолом й забулася у вдячній молитві, а коли підвелася, побачила за казальницею ставну постать священика, який виголошував проповідь, і впізнала в ньому колишнього целебса з Крилоської гори.

Не мала сил відвести погляду від священика — того самого, з яким кілька років тому зустрілася на одну хвилину, на одну лише мить, й цієї миті було достатньо, щоб піти з його образом у подальше життя, не забути, думати про нього, шукати його серед людей, впізнавати й розчаровуватись, не знаходячи.

А він стояв за амвоном й читав із Євангелія від Йоана про воскресіння Лазаря із мертвих, і віра у вічність життя — його, Зореслави і всього народу — розлунювалася словесами під склепінням храму; прихожани чуйно ловили мову пастиря й зміцнювали свій дух вірою в порятунок від неволі.

Був отець змужнілий і в собі впевнений. Підборіддя, обрамлене чорним заростом, подалося вперед, й не побачила Зореслава на його шиї білого комірця. Від цього відкриття обдало її горяччю — адже він звільнився від чернечої обітниці і вчинив це для неї! Й вона мовчки заволала: я тут, отче, поглянь у мій бік, я прийшла до тебе, а зі мною найсокровенніша таємниця, нині розгадана!

Видно, почув її мову отець Миколай, бо на мить замовк, його карі очі зупинились на ній, спалахнули втіхою й тут же затінилися осугою невпевненості. Зореслава примліла з радості, що отець її впізнав, однак він відвів від неї погляд й промовляв далі. Слова його зазвучали металічною твердістю, й Зореслава подумала, що це вона йому додала впевненості. Ловила його погляд, притягувала, та враз згадала про свою слабість, про свій марний вигляд, на якому зосталися вутлі сліди її дівочої вроди, й, заслонивши шаллю обличчя, вслухалася пильно в проповідь.

— Прийшла Марія Магдалина до апостолів, — продовжував священик читати стих із Євангелія, — і сказала: «Я бачила Господа, він воскрес!»

Голос отця міцнішав, ставав лункіший, ніби він намагався прогнати власні сумніви в правді воскресіння, й коли міцно впевнився у вірі, його мова