Користь незавершених справ - Марина Блохіна
— І що з того? — Кір дивився на мене спокійно і трохи скептично, і це допомогло мені трохи вгамуватися, рівно настільки, щоб продовжити:
— Боги не розуміють напівмір і недомовок. Якщо умовою допомоги було те, що в мене буде тільки один суджений, то він і буде один! Один — на весь величезний світ! І шансів його зустріти майже немає…
— Хм… Так, це значно ускладнює справу. Тоді… В нас є ще один варіант — пробратися у Черепок таємно. Залізти у вікно там, чи ще щось. Ти ж знаєш, як дістатися додому непомітно? — Кір лукаво посміхнувся, чудово знаючи, що у цьому на мене можна легко покластися.
Я не любила постійно миготіти у рідні перед очима, тим паче що в маєтку жили не тільки найближчі родичі, а й якісь двоюрідні тітки, брати, сестри, яких я навіть ніколи не бачила і не знала… Загалом, величезний трьохповерховий будинок так і кишів людьми, які, здається, приїжджали туди виключно для того, об поглузувати з мене, невдало маскуючи це під співчуття.
А як же, дівчинка ж жодного разу не літала на шабаші! Яка ж вона після цього відьма? А ось така! Я ще розумію, чому відьми і інша нечисть літали на зборища три століття тому — це був єдиний спосіб спілкування і обміну досвідом, такий собі магічний семінар. Але зараз… Буквально за декілька сотень років шабаші з цивілізованих зборів перетворились на таке!.. Там творилися усілякі безумства і в основному те, що описували у Середньовіччі несвідомі люди, прості смертні, що не мали хоч крапельки дару.
Тож, чесно кажучи, я ані краплі не шкодувала, що не була схожа на жодну знайому мені відьму. Головне — талант, який у мене безсумнівно був, це підтверджували усі викладачі, а все інше… Усе інше додасться, і з часом я ще покажу, чого варта Яросвіта Черепко! Адже добре сміється той, хто сміється останнім…
— Я, звичайно ж, можу це зробити, але ти точно впевнений, що це необхідно? — я з сумнівом подивилася на Кіра, бо до сих пір не зовсім розуміла, навіщо нам йти на такі складнощі, якщо не пізніше, як сьогодні вночі ми дізнаємося все, так сказати, з перших уст?
— Так! Я впевнений, що Анастасія залишила якісь підказки! Я добре її знав, вона ж була моєю наставницею!.. — друг раптом замовк і подивився на мене. Я навіть у першу мить не зрозуміла, що ж саме його стривожило — мозок все ще не міг переварити тієї кількості інформації, що випала на мене. Але потім… Потім до мене дійшло:
— Що?! Як це — наставницею? Вона ж… І ти… — я ніяк не могла підібрати потрібних слів. — Ви обидва нічого мені не сказали!
— Ну… Твоїй бабусі, певно, здавалося, що це очевидно — я постійно бував у вас вдома, спілкувався з нею, і це зовсім не було таємницею, до того ж я сильний характерник, вона ж була могутньою відьмою… Я почав навчатися у неї, коли мені було чотирнадцять, а тобі.. дванадцять, здається?
— Одинадцять, — з посмішкою виправила я. — Я ж на три роки молодша за тебе.
Як не дивно, звістка про те, що Кір — учень бабусі, мене не розізлила і не засмутила. Вони не намагалися приховувати це від мене, просто я була достатньо неуважною, щоб нічого не помічати. У той час, коли чарівний світ почав у повній мірі відкриватися мені, книги і артефакти, що зберігалися вдома, цікавили мене набагато більше, ніж те, як друг проводить час, коли я зайнята. Навпаки, я раптом відчула, як ще одна непомітна прозора ниточка поєднала мене з ним. Цих ниточок і без того було безліч — ми і справді були кращими друзями, тож довелося б довго перелічувати, скільки у нас спільних секретів, витівок, бійок… Так, і таке траплялося!
— То що, вважаєш, бабуся залишила нам підказки? — повернулася я до теми розмови.
— Я майже у цьому впевнений. Я знаю про одне сховище, де зберігалися її найцінніші артефакти. Одного разу Анастасія сказала мені, що про нього не знає ніхто у цьому домі. А я — знаю. І зможу показати тобі, - Кір провокаційно посміхнувся, і я зрозуміла, що програла. Мене просто замучить цікавість, якщо я відмовлюсь. Якою б я не була поміркованою і обачною, все ж іноді, досить рідко, треба сказати, але все ж таки в мені прокидалися родинні гени, і у цей час я могла зробити будь-яку дурницю. І авантюра, на яку я зараз погоджувалася, без усяких сумнівів, саме дурницею і була.
— Ну припустимо. Припустимо, ми прокрадемося в будинок. Але там купа родичів, які розсіяні по всьому домі. Хоч хтось, але все ж таки наткнеться на нас! — я була налаштована скептичніше, ніж Кір, і чудово розуміла, що вся ця затія обернеться великими неприємностями для нас обох. Але відступати було вже пізно. Я чудово розуміла, що скільки б я не відмовлялася, і яку б кількість розумних аргументів не навела, Кір буде вигадувати сотні і тисячі причин, щоб заманити мене у Черепок. Краще вже тоді зекономити наш час і погодитися відразу.
— Я все продумав! Ви ж усі обідаєте о четвертій годині, чи щось близько до того, у великій їдальні, правда? Ось тоді-то ми і прокрадемося…
— Але все одно залишається купа непередбачуваних ситуацій. Ну ось, наприклад, бабуся Христя майже завжди залишається у своїй спальні — в неї чомусь саме в цей час починає боліти голова. А її кімната — сусідня! Тітка Сильвія, — я скривилася, сказавши придумане ім’я Галини. Вона просто терпіти не могла, коли хтось її так називав, і придумала собі більш красиве і таємниче, на її погляд, ім’ячко. — Теж любить з’являтися у будь-якій частині будинку у самий невідповідний момент… Ти ж розумієш, який це ризик?
— Ну… Хто не ризикує, той не п’є амброзії? — з усмішкою проголосив Кір перероблену
