Афера з бонусом - Наталія Ольшевська

Данило

- Припини зітхати, - не витримую чергового жалісливого погляду і зітхання Ярини, яка зовсім нічого не їсть, лише длубає виделкою сніданок.

- Мені шкода, що так вийшло, - опускає голову, коли намагаюся зловити її погляд.

- Ти зараз серйозно?

- Все це, - невизначено змахує рукою, підіймаючи погляд, - через мене. І бійка, і … Не варто було цього робити.

- Йди до мене, - плескаю себе по стегні. Ярина слухняно підіймається з крісла, всідається на мої коліна та обвиває шию руками. – Варто. Послухай, я розумію, що минуло не так багато часу, але ти важлива для мене, розумієш? І якщо треба буде знову з кимось через тебе побитися – я зроблю це, не роздумуючи. Нікому не дам тебе образити. А робота… Це дурниці. Мене хвилює інше. Захар і далі працюватиме з тобою, - про те, що взагалі не хочу, аби вона там працювала, культурно мовчу, хоч і кортить висловити претензію. – Мені це не подобається.

- Він більше там не працюватиме.

- Тобто?

- Справа не у вашій з Захаром бійці. Те, що він зробив з Евеліною… Таке вже було роки два тому, щойно він прийшов працювати в клуб. Влад про це не знав, я не сказала. Вирішила дати йому шанс, адже він щиро вибачався, казав, що йому дуже потрібні були гроші. Це більше не повторювалося, але тепер я не припиняю думати, що могла цього просто не помічати. Тому я поставила Владу ультиматум: звільняє Захара, або йду я.

- І він обрав тебе? – не скажу, що мені від цього легше.

- Ну, в іншому випадку йому б довелося шукати нового головного бармена. Він і так мене майже рік переманював до свого клубу від конкурентів.

- І як йому це вдалося?

- Мабуть, мені мало б бути через це соромно, але зарплатнею. Це трапилося чотири року тому. Мама знову захворіла, тому рішення для мене було очевидним. Я продалася.

- Не думай про це так. Просто твою роботу він оцінив вище, ніж попередній роботодавець. І ти не продалася, а обрала вигіднішу та перспективнішу пропозицію. Це нормально – хотіти більшого і погоджуватися на краще.

- Ти такий хороший, - майже шепоче, притискаючись міцніше, поки всередині усе перевертається, як у бісовій центрифузі. Я не такий. Але хочу бути найкращим для неї. – Знаєш, - вправно змінює положення, сідлаючи мої стегна, - я рада, що тоді тебе обманули з квартирою. І щаслива, що ти у мене є.

    Не знаходжу, що відповісти. Лише пригортаю Ярину міцніше до себе, цілую у скроню та замружуюся. Хотілося б назвати себе щасливим та задоволеним від почутого, та не можу – відчуття провини гризе, наче надокучлива муха, яку вдається прогнати лише на декілька секунд. Розумію, що єдиний вихід, аби це побороти – сказати правду. Але… Я боюся. Сцикло, як сказав би Нік. Та хіба для людини не є нормою боятися? Особливо, коли є що втрачати?

   Після ярої суперечки, хто митиме посуд – виграю, запевнивши, що окрім підбитого ока мене нічого не турбує. Та і його Ярина хоче лікувати, тому мчиться до аптеки по новий тюбик мазі від синців. А я таки вирішую, що настав час відкрити карти.

   Раніше я міг прикриватися роботою. А зараз що? Не хочу, аби вона дозволила лишатися поруч лише через жалощі. Як усе має бути далі? Не знаю. Лишилося трохи більше місяця до кінця моєї відпустки. За суперечку з Яром я вже й не думаю: аби її виграти, мені потрібно зробити Ярині пропозицію найближчим часом, адже одружать нас лише через місяць. Але за таких умов я і сам цього не хочу. Нехай Ярослав забирає лялю. У мене на кону важливіші речі. Хочу все вирішити. Сьогодні. Прямо у той момент, коли Ярина зайде до квартири. Фу-у-ух, хоч би не вмерти від інфаркту, мені ж уже не двадцять!

    Нервово міряю вітальню кроками. Я їй скажу. Зізнаюся, що така ж козляча морда, як і Захар. Ярина не заслуговує на брехню. А я – на пробачення, але хочу його отримати ще більше, ніж хотів бісову монету.

   Чому? Ну чому все сталося саме так? Якби ж ми зустрілися за інших обставин… Тоді що? Хіба я намагався б дізнатися її краще? Сумніваюся. І зараз, обертаючись назад, мені соромно за свій колишній спосіб життя. Я усі роки гнався за відчуттям тріумфу та самовдоволення, хапався за речі, які давали це відчути, проте тимчасово. Адже хотілося чогось нового. Та, як з’ясувалося, гнався я зовсім не за тим. Щастя – ось що мені потрібно. І, здається, це відчуття повністю складається з жінки, яка пішла в аптеку за маззю, аби лікувати мою пошкоджену фізіономію.

   А якщо вона не пробачить? Прожене і скаже, що ненавидить мене?

- Ай, - аж зупиняюся посеред кімнати від того, як боляче штрикнуло щось всередині грудей від такої здогадки. А може в мене таки починається інфаркт від хвилювання?

   Ні. Не дам себе вигнати. Якщо треба – буду на колінах повзати. Або прикую себе кайданками до батареї (треба поглянути, чи вони у Ярини є) і проковтну ключ. Буду так сидіти, як один з її вазонів, поки вона не призвичаїться і не дозволить знову спати у її ліжку. І… І взагалі у нас кіт спільний!

- Даню, зроби чайку, будь ласка! Я трохи змерзла, - підскакую на місці від голосу Ярини і, роблячи кроки у напрямку передпокою, здається, втрачаю відчуття опори під ногами, серце шалено тарабанить у грудях і зараз вирветься звідти нахрін, руки тремтять, долоні спітніли. Як і решта частин тіла. Господи, я знаю, що мало молився, але благаю, допоможи!

- Ярино, я хочу сказати… - замовкаю, ошелешено кліпаючи, - тебе що, пограбували? Де твоя куртка?

- Нема, - незворушно відповідає, намагаючись зняти черевики задубілими пальцями. Швидко наближаюся, присідаючи біля неї, та знімаю взуття.

- Що трапилося?

- Та все нормально. Зараз прийму гарячий душ, вип’ю чаю і все буде добре. Ніхто мене не грабував. І мазь твою не вкрали, - вказує на пакунок на комоді.

- Ти реально думаєш, що зараз я хвилююся про мазь?! Ярино, що трапилося?

- Можна я розповім, коли зігріюся в душі? Я швидко.

- Я увімкну воду. Не можна відразу ставати під гарячу.