Ти моя дружина - Ірина Муза

Може й справді останній келих був зайвим? Чомусь ця думка до мене приходить занадто пізно.

Розійшлися з дівчатами пізно, і ось зараз іду я пізно ввечері додому одна. Увагу привернула бабуся, що самотньо стоїть. І хочеш не хочеш, а на неї не дивитися неможливо, посеред темної вулиці вона стоїть одна біля великої сумки. Таке враження, на мене чекає.

- Вітаю, Ліліан! Не допоможеш бабусі сумку донести? - треба бути повною дурепою, щоб не відзначити всю дивину цієї ситуації.

І звісно ж я не збиралася цього робити, я взагалі збиралася збільшити крок і бути якомога далі від цієї моторошної бабусі. Мене зараз навіть не цікавило те, звідки вона знає моє ім'я. Я просто хотіла піти. Але мені раптом здався дивним колір її очей. Навіть не помітила, в який момент підійшла до неї ближче, і розуміла тільки одне, що в неї з очима щось не те.

Можливо, це гіпноз, але зрушити з місця я більше не могла. Мене вабили її очі. Нереальний золотий ободок виблискував у її очах, знерухомивши мене фізично. Точно гіпноз!

- Нарешті тебе знайшла... Ходімо, дитинко. Допоможеш мені. - у голові немов туман. Я мало що розумію і пам'ятаю.

Перед очима уривки дій. Ось я йду за бабусею. Ось ми в якійсь кімнаті. У руці склянка з якоюсь рідиною. Я випила все. Наступної секунди горло нещадно стиснуло, і я почала задихатися. Останнє, що пам'ятаю, це як усі нутрощі немов кислотою обпекло, потім нестерпний біль і темрява.

Прокинулася я в якомусь лісі. Довго лежала просто з відкритими очима, мені потрібно було зрозуміти, що відбувається. Та й піднятися, я не відразу змогла, ноги, руки набрякли.

Як я опинилася в цьому лісі? І скільки лежала без свідомості? Коли зустріла цю бабку гіпнотизерку, була пізня ніч, а зараз сонце тільки почало сідати. Я що, без свідомості, день тут провалялася?

І взагалі, я де? Як у лісі опинилася? І що сталося зі мною після того, як я цю бабулю зустріла. У голові одні уривки пережитого за ту ніч. Але чомусь складалося враження, що я померла вчора.

Гаразд, сидіти на холодній землі теж не варіант, потрібно кудись іти... Встала, обтрусилася. Ноги, руки розім'яла і рушила вперед.

Усе навкруги має однаковий вигляд, дерева, трава, листя... Не зрозуміло, де я. І куди йти. Впевнена лише в тому, що йти треба в одному напрямку, кудись же маю прийти.

Так, не вдалий день я вибрала для спідниці, хоча хто ж знав, що я потраплю в таку історію.

Як так вийшло, що я тут опинилася? Що це була за бабуся? - намагалася відволіктися від цього стрьомного лісу, розмірковуючи про себе. І все було стерпно, більш-менш, поки не стало темніти, причому стрімко.

Через пів години я йшла в повній темряві, одна серед невідомого мені лісу. Стало прохолодно і моторошно...

А коли я почала чути якесь виття, мені стало до мурашок страшно.

Я стала на місці, прислухалася. Буквально за хвилину виття повторилося. Воно стало гучнішим. Потім ще одне, і воно було ближче. Я тут же кинулася бігти в протилежний бік від виття. Страх гнав мене вперед і колишньої втоми я зараз не відчувала. Дике і страшне виття стало наближатися. Думаю, це вовки! І вони скоріше за все мене відчули. І я знаю, що мені, швидше за все, втекти не вдасться, але чорт забирай, як же хочеться жити.

Опинившись на галявині, я зрозуміла, що мене наздогнали. На небі яскраво світив місяць, висвітлюючи все навколо, а я зупинилася, бігти далі немає сенсу, так я ще більше підігріваю до себе інтерес цих тварин. Розвернулася, вдивляючись у темряву, і почула з усіх боків гарчання та кроки, що наближалися.

А далі я закричала, бо таких істот ще ніколи в житті не бачила. Вони нагадували вовків, але мати твою, від чого ж вони такі величезні???

Їх було четверо! Кожен із них був коричневого кольору і зростом у півтора ведмедя! Величезні жовті очі дивилися на мене з усіх боків. Могутні тіла і величезні лапи вселяли жах. Страшно лише від того, що мене оточили вовки, а те, які вони, змушує мене тремтіти на місці.

Вони повільно підходили до мене, скалячи свої морди. Я ясно бачила їхні величезні щелепи, і вже надумала собі, як вони з легкістю можуть мене перекусити на дві частини.

Один із них перший зробив крок до мене. Мабуть, глава зграї. Ось і все Ліліан, зараз твоє життя припиниться! Думки хаотично лізуть у голову, але нічого, щоб зараз врятувало мене, я придумати не могла. Тут навіть дерева немає поблизу, щоб я змогла... скажімо так, спробувала, на нього забратися! Та й не встигла б я. Ці чудовиська такі величезні, що дерево думаю з легкістю просто переламати, зможуть.

З переляку роблю повільний крок назад, гілка піді мною тріщить, і цей ватажок гарчить і кидається на мене! Я несамовито кричу, виставляючи руки вперед у захисному жесті, який навряд чи мені допоможе, але тут немов з нізвідки переді мною виникає чорна фігура. Він збиває мене з ніг, і я подаю на попу.

Це такий самий вовк, але він у рази більший за цих чотирьох. І він чорний! Сірі очі дивляться просто на мене. Він спершу робить глибокий зітхання, потім нахиляється до мене і ще раз нюхає мене, адже інакше я б це не назвала, його очі ще більше розширяються, і він виє як ці вовки, тільки набагато голосніше. Потім розвертається до мене спиною, закриваючи повністю мене собою.

Вже й не знаю радіти мені чи ні, що цей чорний величезний вовк вирішив з ними не ділитися і з'їсти мене сам, але з місця зрушити я не одразу наважуюся.

Двоє коричневих кидаються на мого тимчасового захисника, але той, замахнувшись, своїми величезними лапами збиває їх і вони падають. Решта теж кидаються на Чорного. У цій метушні мені важко щось розібрати. То виття, то скиглення, удари. Усе це моторошно і страшно.

Ловлю момент, коли Чорному вовку залишається розправитися з уже одним коричневим і змушую себе піднятися на ноги. Цей чорний вовк набагато могутніше за тих чотирьох, тому думаю, що зовсім скоро і з останнім, четвертим, розправиться швидко. А мені треба бігти! Може знайду якесь дерево велике й високе. Потрібно бігти!!!