Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Ксю замовляє том-ям і рол "Філадельфія" в нашому улюбленому суші-барі і знову пояснює, чому я повинна прийти на святкування її заручин з Данилом, нашим колишнім викладачем соціології. Рада за подругу шалено, але до спільних посиденьок ставлюся скептично.

— І хто там буде, Ксюш? Друзів Данила я бачила двічі в житті і не дуже хочу з ними спілкуватись. А з тобою ми відзначатимемо ще довго, до самого весілля. Коли воно у вас намічається, до речі?

— Та рано про нього думати, нехай зима закінчиться — тоді і зіграємо, — відмахується від мене Ксю. — Так, там будуть знайомі Дані, то й що? Ми взагалі спонтанно вирішили відзначити, а друзів у мене близьких більше нема, ти єдина. Посидимо в ресторані, побалакаємо, кальян замовимо — ідеально ж, ти такі посиденьки раніше любила.

— Старію я просто, в двадцять один таке буває, — жартую я. Так простіше. Не хочу псувати Ксюші настрій та говорити про свої страхи, через які мені продовжують снитися кошмари. Я мовчу трохи, а потім наважуюся поставити найважливіше запитання: — А Роман буде?

— Звичайно, він же брат Дані, — в очах подруги спалахує хитрий вогник, і мене це трохи дратує. — Ти через нього сумніваєшся?

— Нічого подібного, — я надто голосно пирхаю і, нервово розглядаючи пальці на руках, знаходжу порятунок у келиху улюбленого пива. Не розумію, що зі мною відбувається. Роман викликає у мене дивні емоції.

Ми познайомилися минулого року, коли я, розлючена приставаннями свого нахабного зведеного братика, посіяла десь ключі від гуртожитку і, щоб трохи розвіятися, прибігла на культурні посиденьки Данила та його друзів. Я сумнівалась, чи варто туди йти, настрій був паскудний, але Ксю мене вмовила.

І ось того вечора я зустріла Романа. Він одразу сподобався мені зовні: пронизливий, трохи глузливий погляд зелених очей, що відтінком нагадують різдвяну ялинку; привітна посмішка; оксамитовий голос, який більше підійшов би вокалісту моїх улюблених рок-гуртів, ніж цьому темноволосому чоловікові. Ми почали розмовляти. Не пам'ятаю, хто до кого перший звернувся, але хвилин п'ять ми балакали про найкращі заклади міста.

А потім Роман назвав мене "білявкою” з такою поблажливо-глузливою інтонацією, що я відразу спалахнула від злості. Мало того, що пару годин тому до мене ліз зведений брат, відпускаючи принизливі фрази, так намалювався ще один чоловік, який зверхньо до мене ставиться. І ніби слово невинне, але воно сильно мене зачепило.

Через глузування, що явно звучало в оксамитовому голосі, через зарозумілий погляд мені захотілося вмазати по самовпевненій пиці Романа. Ну ось нормально ж про ресторани спілкувалися — якого дідька він увімкнув стереотипного мачо? Я розлютилась і чесно попередила, що не варто називати мене білявкою. Але Роман не послухався. У результаті я, шокована своєю поведінкою, вилила йому на голову келих пива. Змарнувала такий цінний напій на цього дундука!

Тоді Роман просто пішов, сказавши на прощання кілька теплих слів. І було в його погляді щось таке щире, імпульсивне, палке, що я навіть розгубилася. Начебто за півгодини побачила двох різних людей, що живуть в одній людині. Але хто із них був справжнім?

Наша друга зустріч теж виявилася провальною. В аеропорту ми з Ксюхою зустріли Данила та Романа. У результаті подруга відлетіла з коханим у Францію, а Роман чемно погодився викликати нам одне таксі на двох. І все було б нормально, якби не його безглузді сонцезахисні окуляри. Ми стояли в аеропорту, за вікном — вечірній захід сонця, навколо проносяться юрби диких туристів, які шукають потрібний гейт для посадки, а Роман посміхається і косить чи то під агента Сміта, чи то під дурника.

Я просила його зняти окуляри раз-другий-третій, він продовжував посміхатися та навіть відпустив якийсь сумнівний жарт. Що ж, я швидко зняла з нього окуляри і кинула їх убік. Через секунду пролунав хрускіт скла — огрядний чоловік з величезною валізою в руках випадково наступив на фірмові окуляри від Версаче, які коштували, напевно, як кілька моїх підвищених стипендій.

Я нервово засміялась, а Роман промовчав. Знову в його очах я роздивилася живу іскорку: здивування, змішане із захопленням та цікавістю. Але іскорка згасла, обличчя перетворилося на сувору маску. Я навіть промимрила щось схоже на вибачення, але Роман лише роздратовано махнув рукою. Він зателефонував до служби таксі та назвав оператору лише мою адресу. Не кажучи ні слова, Роман м'яко заштовхнув мене в машину і, склавши руки в кишенях штанів, скупо кивнув на прощання.

Більше ми не бачилися. Тільки на новий рік він раптово привітав мене своїм проникливим голосом.

І ось тепер Ксю пропонує сходити на святкування заручин, де я знову побачу Романа. Півроку минуло, але моє серце завмирає від однієї думки про цього загадкового чоловіка.

Чим Роман так в'ївся у мій мозок? Ненавиджу зухвалих самовпевнених людей, а тут як заклинило. Напевно, мене приваблюють загадки, а розкусити Романа я поки що не змогла. Як тільки дізнаюсь, який він справжній, то одразу ж про нього забуду. Цілком можливо, що захоплений живий погляд — це лише плід моєї уяви, а сам по собі Роман — типовий владний самодур, який вважає жінок нижчим сортом, а себе — красенем, у якого закохані всі красуні міста.

— Ксю, а що ти взагалі знаєш про брата Данила? — питаю ніби між іншим, а сама застигаю в очікуванні.

— Я думала, що ти вже ніколи не спитаєш. Не розумію, чому ти не дізналася все про Романа того ж дня, коли вилила на нього пиво, — хихикає Ксюша, а я глибоко дихаю, щоб не видати своє невдоволення.