Афера з бонусом - Наталія Ольшевська
Не знаходжу, що сказати. В горлі утворився дивний клубок і здається, наче, коли я пригорну Ярину до себе ближче – він зникне. Та це не працює. Абсолютно. І я знаю, що це. Відчував таке, коли підмовив Гордія вкрасти поштову скриньку у сусідів навпроти і прочитати листи. В одному були гроші. Ми їх витратили на жуйки та морозиво. Та, як з’ясувалося, сусіди були ще тими скнарами, а гроші, які ми поцупили – їх бабця вислала на ліки, які їй потрібно було купити. Совість мене замучила, вірніше Гордій зі своїм ниттям, але я зізнався. От і зараз всередині таке ж огидне відчуття. Хочу, аби вона знала правду, але як її сказати? Я загруз у брехні і відверто зізнаюся хоча б собі, що боюся сказати Ярині правду, бо яка вона? Правильно. Відстійна.
- Мені ніколи не подобався їх будинок.
- Чому? – виринаю, нарешті, зі своїх думок, коли на увесь екран майорить зображення будинку МакКалістерів.
- Не знаю. Це якийсь паралелепіпед з вікнами, а не дім. Якби у мене був вибір, я б у такому не жила.
- Добре, - остаточно вкладаю Ярину на спину, аби бачити її обличчя. – Дім твоєї мрії. Який він?
- Це просто уява, не амбіції, згода? Не хочу, аби ти думав, що я гонюсь за чимось подібним.
- Згода. Я слухаю, - Ярина прикриває очі, посміхається і я думаю, що вона уявляє перед очима те, що збирається описати.
- Околиця міста. Паркан з туй або обплетений дівочим виноградом, який неймовірно переливається барвами восени. По боках від брами – оцтові дерева. Щойно відчиняєш ворота – під ногами брукована доріжка, що веде в дім та на задній двір. Обабіч неї цвітуть сезонні рослини. Будинок оздоблений червоною цеглою, два або півтора поверхи. На першому, у вітальні, велике панорамне вікно, на всю стіну, через яке можна було б спостерігати за снігопадом чи зливою, слухаючи тріскотіння дров у каміні. А навкруги будинку ростуть різні сорти гортензій, за якими я дбайливо доглядаю. На задньому дворі веранда з кріслами-качалками, де можна випити вранішню каву чи вечірній чай. І обов’язково сад і невеличка городина біля нього. А ще будиночок на дереві. Для дітей.
Чую, як поміж слів Ярини прориваються позіхання, поки я надто швидкими рухами починаю погладжувати її волосся. Та роботу в моїй голові уже не спинити. Наче відчував, що мені знадобиться папір та олівці. Ще зі студентських років не було такого пориву. Та зараз акуратно підіймаю голівку Ярини, вкладаю на подушку, стягую зі спинки дивану плед, аби її вкрити, і відправляюся роби те, чого не робив років десять – малювати.
