Афера з бонусом - Наталія Ольшевська

Данило

- Дань… Даню, чуєш мене?

- У-у-у…мам, - стогну крізь сон, - можна я сьогодні не піду до школи?

- Можна, - дозволила… Дивно. І голос у мами не такий, як завжди. – Я повернуся приблизно через дві години. Спи, - ніжні дотики до обличчя змушують задоволено муркотіти та знову поринути в дрімоту. Ненадовго. Бо муркочу не я.

- Ну чому ти постійно до мене лізеш? Йди сюди, - прибираю кота від обличчя, вкладаю під бік і далі поринаю в сон.

   Короткий. Бо знову мерзну. І котяча шуба, що гріє невеликий клаптик на ребрах – абсолютно не допомагає. Наосліп мацаю іншу половину ліжка і розумію, чому задуб, як бродячий пес. Спати голяка мені комфортно лише з Яриною. Але поруч її нема. Продираю очі та згадую, що вона мала сьогодні проводжати до столиці свою подружку з малим любителем класних тачок.

   Лишаючи свою пухнасту компанію досипати, закутуюся в ковдру та, як затюкана лялечка, бреду в душ, аби перетворитися на прекрасного метелика.

   Коли остаточно зігрівся під гарячою водою, закутуюся в рушник, заношу на місце ковдру, застеляю ліжко і гукаю кота снідати. Збожеволів? Все може бути. Але чомусь вважаю своїм обов’язком годувати цю ненажерливу мохнату морду і він, схоже, також до цього звик, бо дріботить позаду, коли йду до кухні.

   І як же тішуся, коли на плиті знаходжу апетитну яєчню в сковорідці, на кришці якої ще й послання: «Смачного :*».

   Даю їсти малому, а тоді беруся й за свій сніданок. Мию посуд і поки Ярини немає – навіть не витрачаю зайвих секунд, аби одягнутися, - знову дістаю намальований від руки ескіз та переношу чергову частину до програми на комп’ютері, аби створити 3D-модель майбутнього будинку.

   Уже тиждень, відколи Ярина розповіла про дім своєї мрії, не можу дати ні рукам, ні думкам спокою. Тому, щойно вона засинає, всідаюся за роботу. Постійно додаю деталі та щось змінюю… Давно не працював над проєктами приватних будинків, лише починав з цього. Завжди здавалося, що знайшов себе у містобудуванні: висотки, торгові центри, офісні будівлі… Та зараз у мені ввімкнувся режим педанта і я хочу продумати все до найдрібніших деталей. Довести до ідеалу. А яка кінцева мета? Поки сам не знаю. Просто хочу це зробити.

- Що робиш? – підскакую від голосу за спиною та рвучко зачиняю кришку ноутбука. – Дивишся фільми для дорослих?

- Н-ні… - мукаю, відчуваючи себе підлітком, якого таки зловили батьки за пікантним заняттям. Я так поринув у роботу, що й не почув, як вона повернулася!

- Та не смикайся так, я не сваритиму, - шию огортають улюблені руки, а до щоки торкається прохолодна щічка. – Не одягайся, - запускає пальчик під край рушника на животі, повільно проходиться зліва направо і вкладає обидві долоні на мої плечі.

- Що задумала? – закидаю голову назад, аби бачити її обличчя.

- О, тобі сподобається, - забирає руки з моїх плечей і розвертає крісло, на якому сиджу. – Натрапила на одну цікаву гру, - сідлає мої коліна та вкладає руки на плечі, поки я уже рефлекторно обвиваю тендітну талію.

- Розкажеш? – подаюся вперед та припадаю губами до шийки, вкриваючи чутливу шкіру дрібними цілунками і сам ловлю кайф від того, що роблю.

- Покажу, - хитро посміхається, поки мені всередині усе скручує від передчуття. – Та поки лише скажу, що там є завдання. І зараз я планую виконати своє. Через п’ятнадцять хвилин у спальні. Засікай час.

   Що я там казав про бажання довести спонтанний проєкт до ідеалу? Забудьте, як і я забув. Тепер мій задурманений мозок повністю відімкнув ліву півкулю і активно генерує хтиві думки правою, змушуючи розбити під рушником наметове містечко. І якби зараз поруч зі мною хтось був, то я неодмінно через кожні двадцять секунд би запитував: а ще довго? Скільки часу минуло? А десять хвилин – це п’ять і п’ять? А вже можна?

   Ще більше посилює нетерпіння те, що чую, як Ярина снує туди-сюди квартирою, гримає то меблями, то дверима. Так і кортить зазирнути хоча б в шпаринку, але тримаюся. Потрібно не забути напроситися, аби вона мене похвалила за таку сталеву силу волі.

   Коли таймер на смартфоні сповіщає про те, що час очікування минув (хоч і міг не напрягати телефон – я вже шість хвилин відраховую секунди), підіймаюся та йду до спальні, відчуваючи, як судинами розтікається кров, вирує, бурлить, наче вода у небезпечній гірській річці. Аж руки починають тремтіти, коли стукаю у двері спальні.

- Заходь.

   Відчиняю двері і відчуваю, як відвисає щелепа і от-от слина капне на груди. Той ще мачо, ага. Але… Ще раз пробігаюся поглядом по жінці від волосся, яке туго стягнуте у високий хвіст, червоними губами, звабливим бюстиком з майже прозорої чорної тканини до пояска для панчіх, маленьких трусиків та, власне, й панчіх, що обтягують довгі ніжки, які здаються ще довшими у червоних туфлях на тонких підборах. Відпад.

- Сідай, - незворушно вказує рукою на ліжко. – Ми зіграємо в гру. Вона складається з карток. Є певні правила, але ми розберемося з усім пізніше.

   Слухняно всідаюся на край, не зводячи погляду з криваво-червоних губ. Хочу впитися у них поцілунком та зірвати з них стогін, вкласти руки на звабливе тіло, як обтягує чорне мереживо, та зминати ніжну шкіру пальцями, лишаючи мітки. Але сьогодні веде Ярина, тому залишається лише чекати, аби почути правила її гри.

- Якщо чесно, - аж мурахи тілом розбігаються від її голосу, - я не стрималася. І дорогою додому вийняла одну картку з колоди.

- І що там було написано?

   Замість відповіді Ярина підходить до комода та бере з нього щось схоже на указку, але коли повертається – чітко бачу на кінці тоненької палички велике рожеве перо.

- Там було лише правило, - підходить впритул, торкається пером спочатку мого підборіддя, - лише два слова, - веде ним від правого плеча до кінчиків пальців, повільно, ледве торкаючись, з пальців переміщається на живіт, тоді на груди і повторює ті ж самі рухи з лівою рукою. – Без рук. А решта – моя фантазія.