Афера з бонусом - Наталія Ольшевська
Зачиняю і прокручую замок двічі, втискаючись чолом у дверне полотно. Огидно. Хочеться вимити руки і протерти антисептиком після контакту з цими людьми. А ще краще – забути про їх візит. Можливо, ще місяць тому я і не розумів би, якими паскудними були ті слова, але зараз…
- Вибач, - до спини притискається моя дівчинка, яка не заслужила жодного поганого слова у свою адресу. І я пообіцяв цього не допустити, але був настільки шокованим, що не все вдалося так, як хотілося б. А вона ще й пробачення просить…
- Тобі немає за що вибачатися, - розвертаюся та міцно-міцно пригортаю Ярину до себе. – Нехай їм буде соромно за свої слова. Засмутилася?
- Ні. Я думала,що буде гірше, - зітхає та вкладає голівку на мої груди. Мовчу. Лише погладжую довгі пасма, вклавши підборіддя на її маківку.
- Можна я дещо скажу, - переміщаю долоні на обличчя дівчини та трішки відсторонюю, аби зустрітися поглядами, - можеш сприймати це, як захочеш. Лише висловлю думку зі сторони. Мені здалося, що Евеліна й справді хоче з тобою зблизитися. Вона збрехала батькам, не сказала, що конкретно трапилося з нею в клубі, адже і ти, і я розуміємо, що не могла вона так наклюкатися одним коктейлем. Вона захищала тебе.
- Я це розумію, Даню. І… І від протистояння всередині себе здаюсь собі настільки огидною… Вони – мої єдині живі родичі, а я не можу переступити в собі образу після того, як у цілковитому відчаї просила в батька про допомогу, плакала, благала… А в результаті з офісу мене вивела охорона. Мене усе життя вчили завжди пробачати, адже ніхто не застрахований від помилки. Господь прощає, а люди тим паче повинні. Та я не можу, розумієш? Хочу, але не можу. І я пообіцяла не лізти до їх сім’ї, адже розумію, ким для них є. Постійно повторюю собі, що я у цьому не винна, але таки відчуваю провину. А Евеліна, насправді, хороша. І, можливо, в один день я втомлюсь її відштовхувати, але настане він не сьогодні.
- Тебе ніхто за це не засудить. Ти вправі злитися, ображатися, плакати і навіть ненавидіти, якщо це відчуваєш. Це нормально, чуєш? От я, наприклад, ненавиджу Захара і звук, коли ріжуть пінопласт. Живу ж з цим. Сплю ночами. І тобі раджу.
- Не уточнюватиму деталей. Просто подякую, що був поруч.
- На те у нас і стосунки, правда? – вимовляю, відчуваючи, як тілом котиться теплий клубок, пробігається кожною судиною і змушує відчувати себе повністю задоволеним.
- Угу, - знову притискається міцніше, розгойдуючи наші тіла в подобі повільного танцю. Піддаюся.
- Знаєш, чого я зараз хочу найбільше? Побачити, як з твого обличчя знову не сходить посмішка. Яке диво може з цим впоратися? Підкажеш?
- Так, - вкладає долоньки на мої груди та зазирає в очі зі звичною для мене посмішкою. – До Різдва лише два тижні. Давай прикрасимо ялинку? І розвісимо гірлянди на вікнах.
- Якщо це зробить тебе щасливою – я згоден на все, навіть вкрасти для тебе одного з ельфів Санти, аби він круглий рік мив унітаз і змінював наповнювач у котячому лотку. Але добре, обійдемося ялинкою та гірляндами.
Зараз я ладен виконати будь-яке її бажання. За вказівкою Ярини дістаю з ніші над ванною штучну сріблясту ялинку, яка гармонійно вписується в інтер’єр вітальні. Під різдвяно-новорічні хіти, які негучно лунають з телевізора, вбираємо ялинку в іграшки та гірлянди, які знизу постійно збиває кіт. Але зараз мене це абсолютно не злить. Всередині панує легкість, навіть неприємні події сьогоднішнього вечора забуваються, коли дивлюся, як сяють очі Ярини. Яскравіше бенгальських вогнів, а життя у них іскриться ще бурхливіше, ніж бульбашки у бокалі з ігристим вином. І я не хочу припиняти милуватися нею, обіймати, цілувати, пригортати до себе і вдихати її запах. Обумовленого терміну мені буде мало. Я хочу її собі. Надовго. Дуже надовго.
Коли у квартирі панує цілковитий порядок, ялинка та вікна у решті кімнат кричать про готовність зустріти бій курантів – заварюємо на кухні какао. Ну, як… Ярина заварює, а я прилип до її спини, як реп’ях, і спостерігаю за кожним рухом, спонтанно цілуючи плече, шию, вушко, волосся…
Чистимо мандарини, які не так давно купував, бо вони були у списку, та з усією здобиччю йдемо до вітальні. Аби до кінця загорітися атмосферою прийдешніх свят – вмикаємо «Сам удома». Лише перші хвилини жуємо мандарини, попиваючи какао. Навіть забуваю, що я таке не п’ю – з задоволенням відсьорбую напій з чашки.
Далі я зручніше вмощуюся на дивані, а Ярина вкладає голівку мені на коліна. Розсіяно перебираю її пасма пальцями і думаю, як же мені зараз добре. Я… Щасливий чи що? Не знаю, як це пояснити інакше, та краще себе ніколи в житті не почував, ніж тут, у невеликій квартирі, під спалахами гірлянд, з цією дивовижною жінкою, що так довірливо тулиться до мене і, сподіваюся, відчуває те ж саме, що і я, коли витріщаюся в екран телевізора, але зовсім нічого не розумію - лиш думаю про неї.
- Твоє тату…, - таки запитую, поки запустив руку під бретельку її майки та згадав. – Хто це? Ластівка?
- Ні. Сойка.
- Воно має якесь значення?
- Так, - повертається до мене обличчям. – Пам’ятаєш, я казала, що моя мама була тренером з фігурного катання? – киваю. – Так от вдома я була для неї Ярусею, а на льоду – такою ж ученицею, як і решта. Вона гартувала нас, змушувала працювати та вірити у свої сили. Мама називала нас «мої сойки».
- Чому?
- Тому що сойка – сама по собі маленька пташка. Коли вона сидить на місці – усі недооцінюють її розмір. До того часу, поки вона не злітає в повітря. Розмах її крил вдвічі більший за тіло. Так і ми мали на льоду ставати сойками, які розправляють крила, аби показати усім, що ми щось більше, ніж маленьке тіло. Знаєш, з роками я зрозуміла, що це лише алегорія. Але для кожного своя. Для мене сойчині крила – це вміння бути собою, навіть якщо світ тебе не сприймає, намагається проковтнути, але крила не дадуть впасти. Це засіб опиратися, боротися, дертися вгору. Я зробила це тату після її смерті, бо вона й була моїми крилами. Та після того, як її не стало, вони не зламалися, ні… Просто я зрозуміла, що усе життя була вкрита її крилом, а коли лишилася одна – змушена була відкрити власні, тільки не на катку, а в житті.
