Роман крізь час - Люсі Лі

Маша

З моменту моєї співбесіди пройшло більше ніж тиждень. За весь цей час з фірми дзвінки не надходили, що змушувало нервувати не тільки мене, а й Ірку. Все-таки вона так розраховувала на мою заробітну плату.

Мої гроші вже закінчувалися, а свої, Ірка витрачала виключно на алкоголь, причому елітний. Смак до нього в неї залишився ще з минулого. Тоді, бувши підлітком, вона часто тягала з бабусиного бару елітні сорти вин та віскі. 

Так що потрібно було негайно щось робити, адже на одних макаронах, красиву фігуру довго не протримаєш. Та й Ірка вже неодноразово натякала, що висилить. Я й так в неї майже місяць безплатно проживаю. Ну як безплатно? У ролі домашньої робітниці, кухарки та прачки. Бо сама вона як не вміла, так і не вміє нічого робити. 

Після декількох годин мук, та мантр над мобільним, нарешті наважуюся набрати сама. І в той самий момент, коли я беру свій мобільний у руки, лунає дзвінок з незнайомого мені номера.

- Так, — поспішила відповісти. 

- Гордєєва Марія Степанівна? - прогундосив прохолодний жіночий голос. 

- Так точно, — ні з того ні з сього чомусь зривається з уст. У трубці здивовано замовкли.

– Ви запрошені на повторну співбесіду до генерального директора компанії Starbackses Corporation у п'ятницю о 10:00. Ви будете?

- Так точно, — знову чомусь вилітає. Та це, мабуть, від радощів. 

- Тоді чекаємо, і не забудьте взяти із собою документи, що підтверджують особу, — холодно коментують, та скидають дзвінок. 

У трубці вже чуються короткі гудки, а я й досі притискаю мобільний до вуха. Поки зі ступору не виводить Ірка, що виходить із сусідньої кімнати.

- Хтось телефонував, чи мені почулося? - стурбовано перепитує сусідка. 

- Так, — не стримуючи радощів миттєво відповідаю. - Наступної п'ятниці мене запросили на співбесіду з гендиректором Starbucks Corporation!

- А-а-а! - заволала ця дурепа як ненормальна. 

- А-а-а! - не менш гучно, відповідаю їй у такт. 

Та кинувшись в обійми друг другу на радощах вперше за цей місяць обійнялися. 

- Цю новину негайно необхідно обмити, — нарешті відлипнувши від мене, голосно проголошує Ірка. 

- Може не треба? - злякано перепитую. Бо вже із власного досвіду знаю що таке пити з Іркою.

- Треба, — вагомо карбує подруга у відповідь. - Тим паче якщо цей генеральний виявиться ще й красунчиком, то це буде твоя остання можливість відірватися у цьому житті на повну.

- Це ще чому? - здивовано підіймаю брови.

- Бо доведеться з ним спати, а там заразом і завагітніти, бо по-іншому він на тобі не женеться, а вагітним пити заборонено, — видає несподіваний висновок Ірка.

- Ого як тебе закрутило, — вирячивши очі на подругу, ошаліло видихаю. 

- А ти як думала, — задоволено підіймає підборіддя. - Я звикла у цьому житті, все наперед прораховувати. Ти ніби не бачиш?

-Угу, бачу, — розгублено тягну, оглядаючи її доморощену квартирку без слідів ремонту і згадуючи її хлопця  гультяя. 

- Тому замовкни та гойда святкувати, — радісно сповіщає, стрімко прямуючи на кухню.

- Тільки не із бабусиних збережень, — жалісливо тягну, коли бачу як Ірка витягає зі своєї засіки Шато-Мемблан 1975 року. - Ти ж пам'ятаєш, чім закінчилося наше останнє святкування?  Коли ми випили одне з цих витриманих вин твоєї бабусі.

- На цей раз все буде добре, — безтурботно відмахується рукою. - Те вино, мабуть, було вже прострочене.

- Можливо? — задумливо тягну, — згадуючи той останній раз коли ми з Іркою пили разом. 

Тоді рік назад, я після успішного складання іспитів та захисту диплома, вирішила поїхати до подруги й відсвяткувати як справжній студент. А саме трохи випити й піти святкувати у якомусь розважальному закладі столиці. 

Перше ми виконали дуже успішно, тому коли ми на таксі під'їжджали до якогось нічного клубу, я вже мало що розуміла. 

А після чергового замовленого Іркою Шота, узагалі уривками. 

Пам'ятаю, що ніби із нами намагалися познайомитись якісь чоловіки, наче навіть симпатичні, обличчя пам'ятаю невиразно. І що було згодом теж повністю вибило із пам'яті. Але апогеєм всього цього студентського запою, було моє пробудження в чужій, шикарній квартирі. З диким головним болем та повністю оголеною. 

Спиною із жахом я відчула тіло, також оголене. Чиє, я не розібрала. Нібито чоловіче, сподіваюся симпатичне, але в той момент мені було все одно. Мене охопила така жахлива паніка, що стрімголов, як могла у такому стані, не обертаючись на нічного коханця, я втекла звідти. Лише спіднє так і не знайшла. 

Швидко спустившись у ліфті, на перший поверх кинулась було вже до вхідних дверей, як несподівано почула за спиною чемний голос:

- Марія, ви вже йдете?

Обернувшись на ватяних ногах бачу консьєржа. Дідусь одягнений за формою уважно дивився на мене, із прищуром. 

- Так, — миттєво відповідаю осілим голосом портового вантажника.

- Щось передати Максиму ….

- Ні, — миттєво обриваю консьєржа на півслові. - Я сама йому зателефоную, колись…

Сказавши це, як вжалена вискакую за вихідні двері на вулицю. 

Так ... , життя мене нічому не вчить, це бабусине пійло знову виявилося занадто міцним і мене виключило вже на третьому стакані. Тепер лежачи боюся відкривати очі, бо хто його зна де я можу знаходитися. 

Відкривши одне око із полегшенням впізнаю свою кімнату. Голова безтями боліла, а тіло ломило ніби його самоскид переїхав. 

Все, це останній раз коли я погоджуюсь пити з Іркою.

Тільки я її згадую не злим тихим, як вона впливає до моєї кімнати, вже охміліла із келихом пива у руках. Від одного лише виду якого мене одразу мутить. 

- Чого розляглася, в тебе на співбесіду залишився мінус один день, — озирнувши мене суворим поглядом промовляє подруга. - Тому вставай, — тиче мені під носа пиво.- Будемо тебе до ладу приводити.