Роман крізь час - Люсі Лі

Маша 

П'ять років пролетіли в одну мить. 

Через те, що працювала я переважно в чоловічому колективі, здобувши диплом спеціаліста, звісно довелося виставлятися нашим мужикам з «БудМістМасту». І після невеличкого бенкету наступного дня, написала заяву на звільнення. Ще раз виставилася нашим мужикам, вже за звільнення та відправилася із щойно отриманим новеньким червоним дипломом за мрією. 

Ще рік я витратила на пошуки пристойної роботи за фахом. 

Працювати довелося спочатку у турагентстві, а потім у Фірмі з підозріливою назвою «ПЕН Емануель», з продажу елітної нерухомості за кордоном. Мене ще тоді назва насторожила. Не пройшло і пів року як фірму хтось злив та її накрила податкова. Тоді я й усвідомила, що справжню роботу, відповідно до мого диплома і знань, я можу знайти тільки в столиці. З цього випливало лише одне, треба повертатися у рідне місто. Хоча спогади минулого ще тримали мене у лещатах сумнівів. 

Але вирішено, зроблено.

Насамперед після приїзду до рідного міста, я спробувала розшукати батька. Через спільних знайомих та їхніх знайомих, з'ясувала, що в опіковому центрі він познайомився та закрутив роман з однією медсестричкою. І вилікувавшись поїхав з нею в Індію, вдарившись якогось дідька в індуїзм. Тому в мене з усіх кого я знала залишалася лише Ірка.

Звісно в гімназії в мене були якісь подруги, але всі вони залишилися в минулому житті. А у цьому мене ніхто і знати не бажав. 

Так от, з чого я починала свою розповідь. 

Сьогодні я маю потрапити на співбесіду в одну величезну корпорацію «Starbackses Corporation», вона займається міжнародною торгівлею та постачанням різних елітних сортів чаю та кави майже по всій Європі. І це якраз та робота про яку я завжди мріяла. 

Ірка, як не дивно, зараз дійсно права. Треба поспішити зі зборами, вічно безплатно мене тримати в себе вона не буде. Тому що сама вже декілька років сидить без роботи, і живе коштом якихось крихт залишених від померлої бабусі. 

До смерті своїх батьків Ірка жила в тому ж елітному комплексі, що і я. Майже по сусідству разом зі своєю бабусею. 

Іринина бабця була бізнес вумен. Після розвалу союзу дев'яності змогла якимсь чином сколотити собі непоганий спадок. А ось єдиний син у Марфи Петрівни виявився лінивий та ще й п'янчуга. Звик все життя жити коштом матері й дружину собі таку під пару собі знайшов, гультяйку. 

Не витримавши, вигнала сина з невісткою одного разу з хати, а онучку, собі залишила і спробувала виховати з неї людину. І може щось би з Ірки вийшло, та ось померла бабуся, а син з невісткою швидко її багатство розтягли. Та Ірці крім однокімнатної квартири що колись їм Марфа Петрівна купила, нічого не залишили. Та і її б пропили якби не померли. Ось Ірка і залишилася самотня і нікому не потрібна. 

Та ще й характером у батька пішла, така ж лінива і жадібна до пляшки. І хлопця собі також до пари завела. Далекобійник, але жахливий гультяй. Він як один раз приїздив мені довелося декілька днів по знайомим вештатися, бо вони тут таке розвели кодло, що ще неділю смерділо спиртом. 

Отже, треба якнайшвидше шукати роботу. Довго мені тут за дарма не пожити. Та і не хотілося. Добре хоч Валерка її зараз в дальній поїздці, і найближчий місяць не з'явиться. А то другого такого приїзду я не витримаю. 

Більш менш прийшовши до тями швидко почала збиратися. Зробила легкий денний макіяж, одягла чорну сукню-футляр, нижче коліна. Невисокі чорні човники на шпильці, обов'язково колготки чи панчохи, я вибрала друге, панчохи. Все за дрес-кодом офісного стилю. Волосся зібрала в акуратний пучок, відкривши довгу шию. На плечі накинула піджак бежевого кольору, хоч зараз лише початок вересня, але вранці вже прохолодно.

У такому вигляді я заявилася до головного офісу компанії «Starbackses Corporation». 

Настрій у мене був бойовий. Я чомусь була впевнена що неодмінно отримаю омріяну мною посаду провідного менеджера з міжнародних відносин. 

Доки проходила величезний світлий хол, зроблений у сучасному дизайні за останнім писком моди. Лаковані меблі, натерту до блиску плитку для підлоги. Доки вислуховувала вказівки дівчини на рецепції, доки їхала у величезному прозорому ліфті, відчувала себе майже зіркою. Ніби мене вже взяли на цю посаду. 

І все було майже ідеально поки я не зайшла до приміщення приймальні, куди мене і відправила дівчина на рецепції, з написом начальник відділу кадрів О.В. Властилинов. 

Сказати що я засмутилася, ні сказати нічого. У приймальні де кандидати на співбесіду зазвичай чекають своєї черги сиділо близько тридцяти дівчат. Усі як на підбір, майже модельної зовнішності. Високі довгоногі, з ідеальними фігурами, не те що мій метр із кепкою, та дві дульки замість пишних грудей. Звичайно акуратні та пружні, але дульки. Мені навіть на мить здалося, що можливо я переплутала поверх, і це якесь модельна агенція підбирає собі дівчат. Але як тільки я зібралася піти мене несподівано окликнули.

- Ви на співбесіду до Властилинова на посаду менеджера з міжнародних відносин? - питає приємний жіночий голос, і озирнувшись я дійсно бачу у кінці приймальні біля величезних дубових дверей стіл за яким сидить секретар. 

- Так, — розгублено відповідаю.

- Тоді чого застигли, проходьте, сідайте, заповнюйте анкету, — киває секретарка мені кудись в кут. 

Озирнувшись бачу що всі місця де можна було б зручно вмоститися зайняті. Жодна з дівчат, навіть із тих хто вже все заповнив анкету навіть не ворухнулася. Щось таке я і передчувала.

Нічого, і не в таких умовах доводилося проходити співбесіди. Гордо задерши голову, пішла забирати запропоновану анкету. 

Плюнувши на все, навіть на чистий і гарний одяг в який була одягнена, підклавши під дупку палітурку з документами, я спокійнісінько собі сідаю заповнювати свою анкету на підлозі. 

І як згодом з'ясовується правильно роблю, бо анкета складається з 15 сторінок. Загалом з 263 запитань, і звісно потрібно було написати стільки ж відповідей, ще й докладних.