Афера з бонусом - Наталія Ольшевська

- Іди, - повертається за декілька хвилин, - вона готує вечерю, тому зайдеш у дім. У неї в дворі собака. Він трохи гавкітливий.

- Прив’язаний? – не люблю собак, відколи у дитинстві мене вкусив сусідський шпіц.

- Так, не хвилюйся. Він не кусається.

   Ага, завжди так кажуть.

   Неохоче покидаю теплий будинок та йду до сусідів. Відчиняю скрипучу хвіртку і відразу на усе село роздається собаче дзявкання. Неподалік від порогу собача буда, біля якої на прив’язі смикається чорний пес. Великий. Десь мені по пояс зростом. Велика тварюка. Навіщо таке заводити?

   Йду далі, сповільнюю ходу біля пса і задоволено показую йому свій найкрасивіший палець, коли цербер лише смикає мотузку, шкірячи зубища.

- Викусив, блохастий? Хрін мене діста… - останнім складом давлюся, коли псина смикає сильніше і відривається. – Чорт!

   Зриваюся на біг та з усіх сил перескакую снігові замети. Напрямок – тільки вперед! Біжу! Кошуся назад – а бісова псяча морда тоне у снігу, але чорна довбешка вискакує з-під кучугур, як у тій грі, де з дірки вилазить миша, а її потрібно прихлопнути молотком. І чому я не взяв із собою такої зброї, коли почув, що тут є пес?

   Минаю хату і біжу уже городом. З гірки бігти легше! Вже не знаходжу сил обертатися! Тримаю прямий курс на дерево, яке видніється за кілька десятків метрів. Збігаю до низу схилу на рівну поверхню, пробігаю кілька метрів і щойно роблю наступний крок – втрачаю рівновагу. Стає слизько. Здається, ноги підлітають вище голови, коли падаю, і єдине, що чую – тріск піді мною. Та в наступну секунду забуваю про собаку Баскервілів та збите дихання, коли розумію, що піді мною провалився лід і я уже по пояс занурився у крижану воду. Ні! Господи! Не дай мені вмерти таким молодим і зганьбленим! Я ж так і не поцілував Ярину!