Афера з бонусом - Наталія Ольшевська

   У клініці мене уже знають, тому не запитують до кого йду, лише медсестри кидають співчутливі погляди. До палати заходжу без стуку.

- Привіт, дідусю! – підходжу та цілую зморщену щоку.

- Знову ти! Я ж просив більше не приходити!

- Ага, я щось таке чула. Думала, що здалося, - ставлю рюкзак на стільчик, знімаю верхній одяг та мию руки. Дістаю контейнери та підігріваю їжу. Я вже звикла до його бурчання. – Сідайте зручніше, я принесла сніданок, - не реагує, - підіймайтеся, інакше почну співати!

- Тільки не співи, - бубнить собі під ніс, але сідає.

   Ставлю йому на ліжко столик для сніданків та їжу.

- Вас погодувати? – тягнуся за ложкою.

- Я сам! – відштовхує мою руку та приймається за сніданок.

   Тим часом підсовую крісло ближче до ліжка та дістаю з рюкзака книгу.

- Довго ще ти мене будеш мучити цією романтичною лабудою?

- Ну ж бо, зізнайтеся, що хочете знати, чи будуть Ной та Еллі разом. Я нікому не скажу.

- Я скоро почну свої мемуари писати і назву не «Щоденник пам’яті», а «Дай мені спокійно вмерти».

- Не дам, - розкриваю книгу на тому місці, де лежить закладка, та беруся за читання. Дід припиняє бурчати і я знаю, що він уважно усе слухає, поки не перегортаю останню сторінку.

- Оце так кохання, - зітхаю та закриваю книжку. – У вас з дружиною було так само? Коли дихати одне без одного не можете?

- Та стара відьма довела мене до третього інфаркту.

- Так вона померла майже десять років тому.

- Її отрута довготривала. А кохання – це маячня. Маркетинговий хід, аби безтолкові мужики витрачали гроші на всілякі брязкальця, щоб жінка могла як слід віддячити вночі.

- А я вірю, що кохання існує, - підіймаюся та прибираю посуд. Підбиваю подушку та допомагаю дідусю зручно лягти. – Колись я зустріну чоловіка, якого покохаю усім серцем, а він – мене.

- Твій батько мене запевняв, що одружується, бо до безтями закоханий. І? - знову натякає, що моє існування - результат подружньої зради. Та я давно з цим змирилася.

- Я хочу зустріти звичайного хлопця, без захмарних амбіцій та величезних статків за плечима, бо гроші псують людей, відбирають можливість цінувати те, що насправді важливо у житті.

- Ну і що для тебе важливо у житті?

- Щирість. Затишок. Спогади. Гроші – лише засіб для існування, а не джерело щастя.

- Дурна ти, Ярино. Наївна та дурна. І не приходь до мене завтра, ти мені набридла.

- Ви щось казали? – вдаю, що не почула та дістаючи знову пряжу, поки дідусь важко зітхає.

   Завершую в’язання решти елементів, поки він не засинає. Їду додому, обідаю, годую кошеня та лягаю спати. О восьмій вечора маю бути на роботі. Та я цьому тільки рада - там не доведеться знову бути у тиші.