Дві культури - Олександр Боргардт
Нельзя не согласиться, что совершенное до сих пор русским и другими славянскими народами в науках и искусствах весьма незначительно в сравнении с тем, что сделано двумя великими культурными типами: греческим и европейским.
[теж там, с. 493]Бачите, цей ще тільки прокладає шлях до “свєтлого будущєго”, він іще вимушений десь та в чомусь лічитись з реальністю, з правдою історії. Але, мине ще тільки 77 років, і нам впевнено напише новий Данілєвскій, що все це — не так. А насправді
Ленин и Сталин, разработавшие учение о великом русском народе и его всемирно–исторической роли, дали советским людям мощное оружие для борьбы против тех, кто смеет клеветать на наш народ и отрицать величие русского творчества в технике.
[В. В. Данилевский, Русская техника, Москва, 1948, с. 467]А техніки, ми це добре знаємо, без науки не буває, отже… Грубо помилявся він, отой — перший Данілєвскій. Але, наш автор не нітиться. На все це він знаходить універсальну протиотруту, рекомендовану нам дуже здавна: таке рідне, таке знайоме…
Борьба с Западом — единственное спасительное средство как для излечения наших русских культурных недугов, так и для развития общеславянских симпатий, для поглощения ими мелких раздоров между разными славянскими племенами и направлениями. Уже назревший восточный вопрос делает борьбу эту, помимо чьей бы то ни было воли, неизбежною в более или менее близком будущем.
[Н. Данилевский, Россия и Европа, Москва, 1991, с. 433]Все це провіщене та передбачене загалом правильно ну, крім самого катастрофічного кінця, природно. Є розходження в дрібницях; сутих дрібницях. Тому що й це все було. Самовідданіша боротьба з усім, як є, — Заходом. Ну, не озброєна, зрозуміло, Бог милував — тому й досі живі. Але, в межах холодної війни, — як найнепримиренніша. Прибутків від неї — не перелічити. Особливо з оцим — “для развітія общєславянскіх сімпатій” та ще для “поглощенія раздоров между разнимі славянскімі плємєнамі”. Зокрема “общєславянскіє сімпатії” так розвили, що — не повірите: деінде тепер і старі пам’ятники Пушкіну почали знімати. А вже щодо “раздоров мєжду плємєнамі”, то тут — взагалі… Навіть чехи зі словаками пересварилися, а на Балканах — так повний мордобій іде. Такщо, тут наш пророк дещо не влучив.
Але, все одно, діватись нема куди, тому що:
Рано или поздно, хотим или не хотим, но борьба с Европою или, по крайней мере, с значительной частью ее неизбежна из-за восточного вопроса, т. е. из-за свободы и независимости славян, из-за обладания Цареградом, — из-за всего того, что, по мнению Европы, составляет предмет незаконного честолюбия России, а по мнению каждого русского, достойного этого имени, есть необходимое требование ее исторического призвания.
[теж там, с. 435]Ось воно що: дійсно! — як же ми про це забули? Майже очевидно, що всі негаразди перелічені вище, це всього тільки тому, що все було, і “фєдєрація” була, і об’єдналися, та от… шкода — без Царєграду. А він і є всьому голова. Але, може ще можна буде повторити; на наступному колі навкруги того ж слов’янського фонарного стовпа. Тільки, от, сподіватися на щось подібне до того, що пише нам наш автор нижче, — навряд чи можливе.
Европа не случайно, а существенно нам враждебна; следовательно, только тогда, когда она враждует сама с собой, может она быть для нас безопасною.
[теж там, с. 443]Як же… такі заворогують… підставляй кишені. Хто там хто, а вже Європа свою справу знає. Замість того, щоб ворогувати на російську радість — знай собі об’єднується. Здається, що далі — ніяк уже не об’єднатися, ан — диви, — якась паскуда ще щось там об’єднала. Ні, видно й тут не спрацював наш пророк — нема жодних надій. Прийдеться видно, як завжди, покладатися, тільки й єдино, на власний героїзм.
Итак, великая борьба, предстоящая в более или менее близком будущем русскому народу, и по правоте и святости дела, которое он должен будет защищать, и по особенным свойствам его государственного строя, может и должна принять характер героической.
[теж там, с. 462]Далі наш автор, щоб підбадьорити себе та інших, запускається до переліку перемог російської зброї в європейських війнах. Можна, виявляється, й тут дечого нашкребти: не з одними ненцями воювали. Однак, він кожного разу не забуває вказати чисельну перевагу, якою це все досягалося. Автор не дожив, щоправда, Другої світової; бо тут було й зовсім цікаво: чим більша десь перевага — тим вище втрати. Наче вони там не так воювали, як поперед мішенів “по стойкє смірно” стояли…
Але, однак, ми з задоволенням переконалися в тому, що наш пророк багацько чого, не лічичи сутих дрібниць, — передбачив вірно та стисло. Бувало, щоправда, попадав де в чому пальцем до неба, та як — в повному та конечному сенсі цього слова. З отою Європою, що аж — ніяк не хоче ворогувати сама з собою, — ми вже розібралися, а от — іще одне. Можливо — й більш грунтовне.
Те же выше перечисленные свойства русского народа составляют внутреннюю причину того, что Россия есть едва ли не единственное государство, которое никогда не имело (и, по всей вероятности, никогда не будет иметь) политической революции, то есть революции, имеющей целью ограничение размеров власти, присвоение всего объема власти или части ее каким-либо сословием или всею массою граждан, изгнание законно царствующей династии и замещение ее другою.
[теж там, с. 488]Ой–й ой, господін Данілєвскій! — що ж це за біда, насправді…
Дуже жалкуємо, але мине всього два десятки років із
