Дві культури - Олександр Боргардт

Але, перейдемо до Росії, котрій, щоб “єє замєтілі в мірє”, — прийшлося “растянуться от Одера до Бєрінгова проліва”. Так, чим же вона нас порадувала?

Вона, насамперед, — є цвинтарем народів. Пощезли народи Сибіру — даури, гольди, кети, ітельмени, але найбільше народів пропало без сліду в самому старому домені Росії, — веся, мурома, вепси, іжора, галінди…

Архітектура? — залишки старої, побудованої не за Київськими зразками, — демонструють свою повну неестетичність. Більш сучасна та громадянська архітектура — є просто банальні. “Уєздная архітєктура”, як визначив її М. Волошин. Ні тобі Партенонів, ні навіть Колізеїв.

Сьогодні вся Росія — це самі “уєздниє городішкі”. В основі ж стара Росія складалася з дерев’яних “врємянок”, котрі вигорали щорічно, а потім зводилися в старому ж невимогливому вигляді, наново. Такі собі, доморобні “фєнікси із пєпла”… З цієї причина — традиція, городська Росія й сьогодні складається з тих же “врємянок”, от, тільки багатоповерхових та залізобетонних, на яких марно пошукувати оком слідів іскри Божої. Природа? — а як же! Була, та ще й яка! — але, що ж вони від неї полишили?

Всі російські річки (які й досі всі, чомусь, носять фінські назви) крім звичайного бруду та гною, — отруєні сьогодні всією таблицею Менделєєва, всіма отруйними елементами, починаючи з найлегшого — берілію та покінчуючи на урані. Ліси європейської Росії були вирублені ще минулої доби (“развітіє капіталізма в Россіі”). Ліси Сибіру — за цієї. Наша доба була істим сторіччям “лєсоповала”, де головним було (дологічне мислення не передбачає й на хід уперед!) — цей ліс повалити. А там… Половину може й продали (а де гроші?), а половину потопили по річках або згноїли на землі. Сьогодні на оголену Тюмень з півдня наступають піщані бархани, а підприємства не працюють у безвітряні дні, коли не вистачає кисню на дихання. Звір? — який вже там звір… Все, що ходило в хутрі, — виловили та випродали вже у ХІХ ст.

Нафта та золото посилено викачуються з–під землі в наш час (щоб воно наступним поколінням, бува, чого не дісталося!), — треба “корміть страну”. Викачуються, але теж, без помітних наслідків. Не було й на ці велетенські засоби споруджено якихось там пам’ятників розуму чи духу.

Насьогодні арена російської історії, простір від Бугу до Тихого океану, являє собою найбільш спустошений та перепаскуджений, небезпечний для життя регіон світу. Укритий тепер, окрім всього, ще й радіоактивними кладовищами: Нова Земля, Кольський півострів, Тоцк, Челябінск, Семіпалатінск, Чорнобиль… А скільки ж менших!

Ось так виконав для себе (та за інших) російський нарід це завдання: полишити після себе світ у кращому стані, ніж ти його побачив. Ось, що значить: дивитись не в майбутнє, а в минуле.

Іще той Н. Я. Данілєвскій розмірковує там щось “о здраво понятих русскіх інтєрєсах”! Хто та як їх розумів, оті “русскіє інтєрєси”, — важко сказати, але до чого все це привело — кожен може бачити сьогодні.

Чому він тоді не мав успіху? Історія написання цієї книги Н. Я. Данілєвскім коротко наведена наприкінці, та не свідчить про її успіх тоді. Навіть у співвітчизників автора. Але в цьому, власне, може й немає нічого дивного.

Кому ж вона могла сподобатись? — подумаємо.

Для кондових патріотів, прибічників фанфарно–громової Росії, якою вона є, без дурних гуманітарних прикрас та гриму, “прізванной бить грозою свєта”, — ця книга була просто образою. Бо це ж треба тільки додуматися: недостойно розміняти “славу русского оружія” на якесь там “мірноє рассєлєніє”!

Але, були й інші — теж патріоти, але трішечки зіпсовані європейською освітою та надто дослівно сприйнятою християнською мораллю. Вони думали, зокрема, про майбутнє, та розуміли, що Росії, коли вона хоче жити далі, — прийдеться рано чи пізно ввійти в родину народів, де вся її попередня історія буде типове “не те”. Принаймні, в своєму справжньому вигляді. А тому треба деінде й пожертвувати “славой русского оружія”, загладивши деякі особливі паскудства минулого. Чимось поступитись, стати дещо осторонь суцільних труб та фанфар, де–небудь і пустити пил в очі “мірним рассєлєнієм”.

Але, не аж до такого ступеня!

Справа в тому, що Данілєвскій дозволив собі, за масштабами історичної брехні, — далеко випередити свій час. З точки зору своїх сучасників він в цьому настільки перебрав, що здискредитував саму ідею. Зіпсував один-єдиний шлях надати собі в очах світу — якесь людське обличчя. Настільки переклав гриму, що всі та все зрозуміли (або — мали зрозуміти).

Вадим Кожинов, російський письменник та патріот, з сумом сказав колись: “Нет более антипатриотической страны, чем Россия”. Думається, що в цьому він є над міру песимістичний. Але, якщо це є так, — то хто ж цьому винний?

Колись Піо Бароха, чистий баск, а значить “старий християнин”, полемізуючи зі співвітчизниками, сказав до них так: “Сеньори еспанські антисеміти! Візміть дзеркало та погляньте на ваші власні носи!” Так само, чи подібно, можна б сказати тим, хто жалиться на брак російського патріотизму: “Господа русскіє патріоти! Взглянітє вніматєльно вокруг. Посмотрітє, подумайте — разве нормальний чєловєк, — может быть патріотом такой страни?

Однак тут, можливо, краще буде закінчити словами самого критикованого нами автора:

Нечего снимать бельмо тому, кто имеет очи и не видит, нечего лечить от глухоты того, кто имеет уши и не слышит.

І дійсно, найкраще, це коли кожен прозріває сам.

В післямові до книги Н. Я. Данілєвского її автор ставиться поруч із Освальдом Шпенглером (не більше не менше!). Не без похвали згадується й про те,

…что самое главное — пишет двухтомный труд "Дарвинизм" представляющий собой уничтожающую критику учения Чарльза Дарвина об естественном отборе.

Але, і це ще не все, не всі його досягнення, бо він мріяв про щось іще значніше, “о славянской науке, в которой…”

Претензії й тут — воістину