Україна-Європа - Лада Лузіна

Дикий, нелюдський голос Рівки Зарембихи обірвав хвилини заціпеніння одних і хвилини нетерпіння інших. Колись неповторний сміх найбільшої щебетухи і сміхованки села тепер скидався на похоронне голосіння. Обома руками Рівка стискала розпатлану голову, відкривала рот, ніби хотіла вигукнути «а-а-а!» – а далі з неї виривалися якісь надсадні чи слова, чи звуки, які переходили мало не у кінське іржання «ігі-га-га».

Іванка здригнулася від Рівчиного іржання. Тримаючись за стовбур морви, дитина заплющила очі, раптом згадавши свій давній-давній прихід у Зарембину корчму по нафту.[61]

У корчмі не було нікого – ні Рівки, ні Берка, ні їхніх дітей, але звідкись із гофи[62] долинав неповторний сміх Рівки, і Йванка побігла на голос. На порозі гофи, де літували Зарембині свині на продаж, стояла півзігнута Рівка, душачись від сміху, а Берко з великої миски раз за разом кидав у свинську загорожу вареники. Поросята якоїсь нібито дикої масті, налітали чорними рилами одна на одну, б'ючись за вареника, а Рівка обома руками трималася за черево, захлинаючись сміхом, і з горла її вилітало надривне «ігі-га-га». Коло Берка топтався служник – котрийсь із малолітніх безконечних Дячукових дітей, – пориваючись підійти ближче до господині, та вона заперечливо відмахувалась рукою, далі згиналася мало не удвоє – так, наче її раз за разом брали кольки. Берко голосно реготав і собі, усе швидше і швидше кидаючи вареники в царок,[63] і поміж сміхом казав чи то служникові, чи Іванці, що стояла пнем на порозі:

– Йой, тримайте паню, бо може надсадитися від сміху та й надірвати черево!

…Іванка струсила давнє видіння, розплющивши очі: Рівка приказувала і реготала одночасно, розхитуючись із боку на бік, зриваючи із себе одіж, аж поки розірвана надвоє спідниця не лягла коло її ніг – і Рівка залишилася в самих панталонах до колін. Але ні Рівчині доньки, ні сини уже не прикривали материн ерам – а тільки дивилися на одну коротшу, а другу довшу штанину її панталонів, в якій обірвалася гумка.

Петро Дячук, недовго думаючи, влетів у жидівський натовп – і чорний його батіг із залізним набалдашником на кінці ходив по Рівчиних плечах доти, доки вона не звалилася на землю біля самого криничного зруба, з усієї сили ще намагаючись руками вчепитися за нього.

Лейтенант Думітріу перевальцем підійшов до зруба і вклав у руку Дячука зведений пістолет, розвернутий до Рівчиної голови.

Думітріу тримав свою руку поверх Петрової руки і пильно дивився на розгарячілого месника, а той тільки на мить відпустив свій палець із курка, а далі з усієї сили натиснув на нього і знову різко відпустив.

Лейтенантові Думітріу залишилося тільки звільнити свою зброю від раптово змокрілої долоні Дячука, витерти її рукоятку носовичком і повернути назад у кобуру при боці.

– Карашо! – втрутився нарешті німець. – Кватіт дурака вальять. Ахтунг! Ахтунг! Думітріу! Заканчіваєм процедуру. – Майор показав рукою кудись, майже що у бік колишнього Зарембиного маєтку і ще трохи правіше, де роздвоювалася поточиш на шанець, заповнений водою, і крутий обрив, на дні якого село ховало загиблу чи здохлу худобу.

Розчервонілий Шпанюк став поруч із лейтенантом Думітріу:

– На коліна, худобо! На коліна! – бігав із сокирою поміж людьми, що один за одним вклякали на землю. – Хрестися, худобо! Хрестися! Ви нашого Спасителя Христа розіп'яли! А тепер спокутуйте свою вину! – бив кулаками по схилених головах, не розбираючи. – На тобі, Коргане, для рівного рахунку до центнера одно кільо яблук! – зірвав із старого кіпл і кинув під ноги. – Хрестися, худобо! – стояв над Зісьом Клугманом. – Що то тримаєш у руці?

– Цукор… – Клугман розтиснув долоню і дві грудочки білосніжного цукру аж засвітилися на брудній долоні хлопця. – То для серця.

Шпанюк зареготав:

– До сраки тепер твій цукор, а не до серця, жиде порхатий! Хрестися перед смертю тобі сказав! Хрестися перший!

Зісьо підвів голову і подивився на Шпанюка великими синіми очима з-під лляного, золотистого свого чубчика:

– Пане Шпанюк, мир зайн їдн, фар їндз из оммьоглих цейлимен зіх. Обер мір ґулейбн ін Ґот. Мир хобн ундзер ейгенер Гот.[64]

– Щенюку, ти мене будеш учити про мого Бога?! Хрестися!!! – заревів Шпанюк.

Зісьо, низько-низько опустивши голову, простягнув дві білі грудочки цукру старому Корганові, що втирав кров із носа, колінкуючи поруч із Клугманом, а тоді несміливо підняв свою ліву руку до чола, нібито і справді хотів хреститися.

Шпанюк з усієї сили заніс держак сокири над Зісьом і дав по лівій Клугмановій руці.

Зісьо не встиг закричати, як його рука від ліктя повисла на самій шкірі.

Їх вел фохн міт ди фліґлен фунем гімл… Кік глайх ін дер гімл, весту зен міх дортн,[65] Іванко! – кричав у небо, захлинаючись болем і сльозами, Зісьо невідомо кому.

Ніби він і справді міг знати, що вона десь тут, близько, ніби міг бачити, як б'ється Іванка головою об потрісканий стовбур морви, затискаючи обома долонями рот, щоб і собі не закричати.

Я знаю, ти плачеш! Me тор нит вейнен. Ди бист а гуте. Обер нит але менчн із гут. Me тор нит вейнен.[66] Я тобі помахаю з неба крильцями… Местаме, дус из ундзере тейт. Дус из шреклих…[67] – захлинався хлопчик, якого ніхто не чув і не слухав, бо німець ще раз показав лейтенанту Думітріу у бік урвища.

…Мертві лишилися лежати біля криничного зруба, а живих на очах інших живих підганяли, як худобину, нібито гнані могли туди запізнитися.

Та люди, оточені з усіх боків озброєними солдатами, щойно безсловесні і вже майже бездиханні, – ці люди в одну мить і без нічийого наказового слова ураз загули, як гуде бджолиний рій, що вертається у свій вулик. Розбитий, як у хоровому співі на тони і тембри, цей безсловесний гул уже не стільки людей, як їхніх привидів, поплив над онімілим селом, залитим сонцем і населеним людьми, заповнюючи кожну шпаринку і кожну щілинку, добирався до коріння дерев, губився у їхніх кронах, і так само плавно і вільно ішов у небеса, де ще не зчорніло сонце і не впало з горя на землю, де ширяли птахи і навіть цієї хвилини пробували співати.

Смертельний гул розповзався по липневій квітучій землі, де не кам'яніли люди – а просто дивилися, дихали, замітали, доїли корів, зітхали, колисали дітей, громадили сіно: жили. А по тому гул, що надзусиллями виривався з ослаблих