Україна-Європа - Лада Лузіна
Іванка їх вже виділа: ці воєнні люди були в їхньому селі перед тим, як прийшли красні комісари. Коли хтось із них заходив до тата на подвір'я, тато говорив із ними по-румунськи, а коли вони йшли – спльовував сердито набік і когось дуже і дуже шляхтував, але Іванка не чула, кого.
За румунами у двох дуже деренчливих і дуже низеньких машинках на трьох колесах – по троє на кожній – їхали також воєнні, але Іванка таких у селі ще не виділа. Одяг на них був новенький, болотяного кольору, на головах – щось таке із заліза, ніби їм хто кітлики від кулеші поперевертав догори дном, взуті були вони у високі і міцні – чи не юхтові – черевики з багатьма залізними ґудзиками і грубими шнурками, на грудях мали пришите щось таке, ніби змаціцькане[43] пугало висушеного розпростертого яструба. А один, той, що їхав у сідалі першої машинки, замість перевернутого кітлика на голові мав високо задертий картуз із чорним блискучим дашком. Над дашком була пришита широка біла косичка, над косичкою – блискуча срібна бляшка із гарно викладеним засохлим листям, над бляшкою також летів розпростертий яструб. Під самою шиєю, там де закінчувався останній ґудзик і починався комір, висів великий залізний чорно-білий хрест.
Оце, напевно, й були німці, про яких казав Микула. І напевно, цей, із хрестом на шиї, був за старшого, бо час від часу він щось гукав і показував рукою вперед, але за гулом годі було розібрати, по-якому він шварґотів.
Усі були запилюжені й, мабуть, зморені несамовито палючим сонцем. І може, тому ця дивна для Іванки процесія рухалася повільно. А може, ніхто нікуди й не поспішав, бо куди жидам поспішати в суботу? У них шабес і вони мали би тепер молитися у Штіровій хаті, як завжди в ополудне в суботу.
Напевно, їх зараз ведуть молитися в якесь інше місце, може, Штіра нема вдома, бо Штіра і поміж усіма нема зараз, і сина його Габріеля не видко. Ні, вони таки переходять молитися в якесь інше місце, бо всі чоловіки в кіплах, навіть діти, що їх мало коли носили. Чи, може, сьогодні яке велике жидівське свято?
Та Іванка завжди від дітей знала, коли в жидів яке свято. Цього року в жидів на два дні раніше від християнського був їхній Великдень – Песах. А з місяць тому і сільські християни, і жиди Трійцю майже в один час святкували, ну, може, на тиждень їхня п'ятидесятниця була скорше. Ні. Сьогодні проста субота, шабес. І в жидів час молитися.
Але в ті молитовні суботи не було війни, думає Іванка, то висовуючи голову з глибокого шанця, то знов ховаючись майже на дно. Може, у войну моляться якось інакше?
Вона вичікує, поки остання машинка з солдатами у чавунцях на голові промине її, і знов висовується з шанця.
Навіщось за військовими людьми суне ще кілька сільських чоловіків із вилами, косами і лопатами. Першими ідуть Петро Клим і Петро Дячук. Хода їхня не втомлена, пружна, так, ніби вони при повному здоров'ї і силі зібралися на сінокіс. Але в селі косити ідуть удосвіта, коли сонце ледь встає. Брати Шпанюки із батогами в руках – кожен зі своїх воріт – також щодуху добігають до Клима з Дячуком, на ходу гукаючи почерез паркан котрогось ґазду під Марфиною поточиною.
У Іванки знову стискається серце. Вона повільно, не дивлячись на дорогу, вилазить, мокра, із шанця і йде разом з усіма, їй би треба іти в інший бік, додому, але щось дуже тривожне й неясне розвертає її назад, у бік церкви.
Та вона не може йти так повільно, як рухається ця процесія. Не можна обганяти лиш похорон, а людей, що йдуть вулицею села, хоч не зрозуміло куди і навіщо, можна!
Самим краєчком, понад виступ поточини Іванка ступає так, як ступала би по грані. Дивиться лиш собі під ноги, але краєм ока все одно бачить, як із хатів, що при самій дорозі, також виходять люди. Дехто іде лиш до хвіртки з прикладеною дашком долонею, дехто біжить обіч солдатів, ніби хоче щось видивитися незвичайне, а солдати їх заохочують сміхом і помахами рук; хтось плентається за сільськими чоловіками. А кіль коро хлопчаків і жінок уже стоять на роздоріжжі коло дзвіниці, ніби зустрічають процесію.
Іванка прискорює ходу і порівнюється з останньою машинкою. Вгодований солдат, що сидить збоку у причепі, скидає кітлик з голови, махає ним Іванці, голосно регоче, а потім дістає з кишені щось таке кругле, у кольоровій обгортці – дуже схоже на колишню мармеладу з Корганової кооперації – і простягає дівчинці.
Іванка, не зупиняючись, іде поруч дирчливої машинки і заперечливо хитає головою. Василько, син Петра Дячука, вибігає з-поза її спини, радо висмикує в німця мармеладку з рук і тікає. Дружний регіт потрясає вулицю, а німець виймає ще одну мармеладку і знову простягає Іванці. Вона підступає ближче, німець голосно каже «Ґут, дьевочька, /ут» і дає мармеладку, тоді показує сідати біля нього: «Мотоцікль, дьевочька, мотоцікль».
Іванка мотає головою, нібито не розуміючи. Мотоцікль їде далі, залишаючи за собою стовп пилюки та луну нездорового солдатського реготу.
Іванка стоїть із затиснутою в руці мармеладкою. Її вже проминули і чоловіки з косами, і курява осіла, а вона все стоїть і думає.
Раптом дитина зривається і щодуху наздоганяє процесію.
Далі тихенько, знову дивлячись тільки під ноги, переходить дорогу з іншого боку і, не підводячи голови, наближається до жидівської колони.
Рендигевичеву Хаю пізнає по ногах у червоному черевикові й пантофлі. Іванка рівняється з Хаєю, мовчки вкидає мармеладку в коцик з дитинкою і так само, не підводячи голови, поволі йде самим краєм вулиці разом із жидами. Мабуть, старі Шерфи втомилися йти першими і тепер вони шпортаються в одному ряду з Яковом Капетутером і Зісьом Клугманом.
Беззвучно плаче Хінда, пориваючись вирватися із руки Мошка. Із Хіндиних плечей постійно падає чорна хустка – і нарешті найменша Єва підбирає її і пов'язує собі на руку, як похоронну стрічку. Обоє – чоловік і донька – міцно тримають маму за обидві руки, а вона плаче, приказуючи щось про себе, і кліпає безумними очима.
Іванка дивиться собі під ноги і тихо питає:
– Зісю, куди вас ведуть, Зісю?
Зісьо, нібито не чуючи, втирає Якову кров з розсіченої щоки, і теж тихо, ледь чутно відповідає
