Україна-Європа - Лада Лузіна

– На небо, Іванко…

Вона приступає ближче до колони. Нібито байдуже – лише з цікавості, як і решта людей, переставляє ноги і просто супроводжує колишніх сусідів. З десяток людей повиходило зі своїх воріт, також ідуть із двох боків колони, то здається, що жиди можуть бути спокійні: ззаду – солдати, по два боки – односельці.

– Що ви такого зробили в суботу?! – питає Зіся і чує, як мурашки повзуть тілом.

– На нас наговорили, – відповідає Яків глухим голосом і захлинається кривавим кашлем.

– Поранили румунського офіцера. Видиш, ведуть його коня? – Зісьо перекидає пальто на другу руку. – Або забери це пальто, Іванко… А Дячук сказав, то жиди застрілили із млина. – Зісьо показує очима на Якова. – Мука хіба стріляла… Видиш, побили Якова. І сказали усіх нас зігнати до пошти. Дячук Петро із Шпанюками бігали по хатах і виганяли батогами. Німці з румунами не знали, де жиють жиди. Багато хто був у молитовному домі.

– А Штіри? – питає Іванка.

– Не знаю. Габріель спочатку був з нами. Може, втік. А ребі Штіра сьогодні не було вдома. Не знаю… Тікай, Іванко, звідси. Тобі не треба видіти, що з нами будуть робив. Мені сон снився… дус из шреклих…[44] – Зісьо схлипує. – Бери моє пальто. У тебе нема. І бет дем Ґот фар ундз,[45] Іванко…

Хоч вона й боїться, але підходить ближче, гладить лляне волоссячко Зіся, потім торкається долонькою його щоки у м'якому пушочку, а тоді чомусь цілує Зісеву руку, яка втирала Якову лице.

Зісьо смикається всім тілом, відвертається до Якова – і його плечі здригаються від глухого плачу:

– …а данк[46]… іх хоб мойре.[47]

Іванка чує Зісевий схлип, вона знову відбігає до шанця і сідає просто в пилюку – сльози стоять їй серед горла, але плакати вона не годна. Втисла голову в коліна – і слухає, як попри неї марширують звеселілі і чимось збуджені солдати. Та солдатське марширування не може заглушити Зісеве «я боюся».

І нараз дикий крик Шерфової Хінди розриває це мовчазне царство суботньої днини, порушене хіба що фирканням коней та дирчанням мотоциклів:

– Марічкй! Рятуйте нас, марічкй! Не дайте нас убити, марічкй!

Хінда вибігає з колони на край вулиці, падає на коліна, простягаючи перед себе худі руки, і не своїм голосом кричить, показуючи на когось із тих, хто стоїть край дороги з вилами:

– Люди! Ер из майн шухн![48] Ми нічого йому не зробили злого! Він наш шухн!

Іванка дужче закриває вуха руками, але Хіндин голос дістає її вереском:

– Моє дурне найменше теля втекло в ліс! Заверни його в стайню, Іванко, бо пропаде! Воно дурне теля, неприв'язане.

Несамовитий крик різко обривається. Хінда лежить лицем до шутру, а над нею стоїть високий німець у кітлику. Пещена рука ще тримає пістоль над Хіндою. З пістоля в'ється легкий димок. Німець обтирає об жінчине вбрання запилюжений носок черевика і повертається до мотоцікла.

Іванка скочується в шанець, з'єднаний із поточиною, і лежить у болоті, головою до землі. І хоч здається, що над нею також стоїть німець з пістолем, щоб не задихнутися, перевертається лицем до сонця.

Вона ніколи не бачила чорного сонця. А тепер розпечена пательня сонця гострими голками штрикає їй очі і падає усім своїм круглим чорним тілом на Іванку у глибокий шанець із прийшлими раптово водами, що несуть дитину у своїй каламуті і, здається, й не спиняться ніколи.

…Іванка мокне у придорожній поточині десь аж поза поштою, якраз напроти самої шкільної криниці. Чи прорвало яку кашицю, чи десь у горах упали великі дощі, але ще за полудня ледь мокра поточина розігралася зараз, як справжній потік чи річка.

<…>

Іванку трохи прикриває стара лапата морва,[49] що звисає розростим гіллям мало не до самої води. Вона дрижить від морозної води і від страху: жидів уже пригнали до шкільної криниці, і поки румуни з німцями ґелґочуть, а сільські люди, шепочучись, стоять неподалік, криничний зруб у мент усіявся дітьми і старими. Та на нещасних одразу налітають брати Шпанюки і батогами зганяють жидів із зрубу, як курей із сідал.

– Карашо! – каже німець із хрестом під шиєю, розмахуючи тонким залізним прутиком перед себе. – Карашо, Іван! Ґут, Ґут!

Німець підходить просто до Якова Капетутера і залізякою підводить його обличчя уверх. Яків кліпає єдиним незаплилим кров'ю оком на німця і видно, як тремтять його довгі руки уздовж тулуба.

– Юде? Юде! – німець ляскає залізним прутом по заюшеному обличчю Якова – і вмить ще одна кривава доріжка від брови до підборіддя вкриває лице Капетутера. – Ти пах-пах гер офіцер-союзнік? Ти!

– Це він застрілив! Він! – мало не тішиться Дмитро Шпанюк, занадто близько підбігаючи до німецького офіцера. – Це він. Я цих жидів давно знаю. Із млина свого жидівського стріляв, а скоростріл викинув у воду. Вони ще совітам муку мололи, їх багато, жидів, совітам служили, – бризкає слиною збуджений Шпанюк.

– Карашо, Іван, – каже німець і залізякою відвертає обличчя Шпанюка від себе. – Обер-лейтенант Думітріу, бітте шон![50]

Той, кого німець назвав Думітріу, був зовсім молодий, майже юний офіцер із виструнченою, ніби натягнутим луком, спиною.

– Молцумеск,[51] гер майор! – різко відрапортував і ще більше виструнчився румун, притискаючи праву руку до форми. – Молцумеск. Щоб вам усім було зрозуміло, – звернувся до жидів, – буду говорити по-вашому. – І справді заговорив мало не по-сільському, аж Іванка витягнула шию з-поза стовбура морви. – Сьогодні один із вас посягнув на воїна великого фюрера, – витягнув праву руку догори, на що так само німці з румунами одночасно здійняли і свої руки і хором крикнули «Хайль!» – Один із вас смертельно поранив офіцера його величності маршала Антонеску. Ми знаємо, хто зробив цей підлий злочин.

Офіцер ковтнув слину, прокашлявся, тоді подивився на німців, ніби шукав схвалення чи підтримки, але німці стояли, байдуже роззираючи куполи церкви навпроти. Лише майор кивав головою у такт кожному слову румуна.

– Кожен злочин повинен бути жорстоко покараний, особливо той, що пов'язаний із замахом на життя солдата великого Рейху. Ви повинні добровільно вказати на цього злочинця для його справедливого покарання, інакше ви всі будете покарані. Ваші люди сказали, хто це зробив.

Офіцер зробив паузу. Упала німа тиша.

Арон Капетутер, якого спинами підпирали сини Яків і Залман, витягнув одну руку перед себе, як усі сліпі, і ступив крок уперед напівживими ногами, тримаючись другою рукою за Залмана.

– Гер майор! Гер Шпанюк – іх глейб