Україна-Європа - Лада Лузіна

Арон був надто старий. Він розтягував – видихав – слова. Чи то для того, щоб його краще зрозумів німець, чи він не мав уже сили говорити, а тільки – видихати, але сліпий Капетутер, на напівзігнутих ногах, як сірничках, із тремтячою від старості чи хвороби рукою, намагався компенсувати сповільненість своєї мови дуже м'яким і лагідним тоном, яким він звертався, здавалося, до всіх, насправді не бачачи нікого.

– Домнулє[55] обер-лейтенант! – старий усім своїм тілом ледь-ледь розвернувся, так ніби хотів засвідчити, що він звертається тепер тільки до Думітріу. – Це якась страшна помилка, що мій син стріляв у вашого офіцера. Запевняю вас, неможлива помилка. Мій Яків ніколи не бачив і не тримав у руках ніякої зброї. Він мельник. Ми всі в роду мельники. Коли ми мелемо муку людям – ми не питаємо їх ні про віру, ні про кров. Люди всякої віри їсти хочуть. Ми годуємо людей. Я знаю, що є люди, які стріляють. А ми тільки мельники. Нам немає потреби убивати, домнулє обер-лейтенант.

І старий Арон Капетутер упав на коліна, висмикнувши другу руку із синової руки.

Арон забився головою в землю, так, наче хотів її пробити наскрізь. Він то мотиляв нею із боку на бік, то товк рідким своїм волоссям і одночасно бив руками землю, ніби вона була йому щось винна.

Петро Дячук яструбом підлітає до лейтенанта Думітріу, розмахуючи батогом:

– Жид бреше, домнулє офіцер! Бреше. Як не він стрілив – то такий самий, як він, жид стрілив від їхнього млина. Ці жиди були би раді й далі кров людську точити своїм ґешефтом. Вони тут сто років нашим людям кров п'ють. У них млини, корчми, дубильні, у них золото, землі. І шахрайство також їхнє! Вони по-шахрайськи забирають землю, вони споюють наш нарід у корчмах! Я мусів гарувати на них у їхньому млині, а вони комуністям у рот зазирали та хліби білі пекли красним комісарам* Хіба лише в долони не плескали з радости, що комуністя прийшли в гори помагати їм збиткуватися з наших людей.

– Іван…

– Я називаюся Петро, домнулє офіцер. Петро Дячук.

– Петро, і вони, ці юде, також зривали еполети з румунських офіцерів, коли наші офіцери покидали цару[56] Буковіна перед приходом большевік?!

– Усе зривали! І погони. І вони, і другі. Вони такі самі комуністя, як красні комісари. Був тут такий межи комісарами Гєллєр. То наші люди його боялися гірше, як гадини, – який був лютий та недобрий до людей. А генде[57] межи жидами – Хая Рендигевичева. То її чоловік Левко такий красний комісар був, що най Бог боронить! Я яблучко своє не мав права з'їсти, бо все до нитки забирали у большевицьку заготкантору, він там, той Левко, за старшого був. Левко перед войною утік із комісарами, а її десь сховав, щоби бахура тут жидівського вродила і щоби хліб наш тут їв, певно, хотів забрати і їх до себе, але не сталося! Не сталося!

Дячук забіг у натовп і виволік Хаю з дитиною:

– Дивіться, домнулє офіцер: оце вона – болшевицько-жидівська курва Рендигевичева Хая. Вони мені, ті жиди, і той Рендигевич із своїми комісарами вуйка-первака[58] Чучку Пантелу, може с'те чули, у тиждень до войни забрали з хати без «будь здоров», за Україну забрали, не хотів вуйко, обкладений большевиками-жидами, жити.

– А в Романія маре[59] вуйко не хотів жити? – примружив очі обер-лейтенант.

Дячук на хвильку знітився, а далі знайшовся:

– Таж Україна була в Романія маре, а прийшли жидо-большевики – і пропала Україна.

Румун ствердно хитнув головою.

Хая стояла із притиснутою до грудей дитиною над Ароном Капетутером уся якась, як дерев'яна. Не плакала. Не тремтіла. Навіть голови не повертала. Просто стояла закам'яніло поруч сліпого мельника, що і далі бився головою в землю, – і байдуже дивилася на нього.

– Фстать! – німець цьохнув Капетутера залізним прутом по зігнутій спині. – Фстать, юде!

Арон не встав, бо, мабуть, уже й не міг стати на свої відмерлі ноги. Він просто поповз уперед, до офіцерових чобіт, напевно, нюхом зачувши, де стояли чоботи, обхопив їх скарлюченими руками і заплакав:

– Гер майор! Убийте мене. Це я застрілив вашого офіцера. Це я…

Між жидами пройшов легкий шум чи то несхвалення, чи подиву.

Хая Рендигевич ступила вперед до офіцерів і сказала, дивлячись німцеві просто в очі:

– Він бреше. Він сліпий. Комісари ховаються в лісі. Це вони стріляють і у вас, і у нас. Не вірте йому.

А Капетутер, не слухаючи, цілував чоботи німецького офіцера, плакав, сякався й одночасно говорив:

– Я вже помилив розумом. Я не маю пам'яти, я вже нічого не розумію. Я думав, що то вертаються комісари – і я його застрілив. Дивився згори, з млина і стріляв, стріляв. Це я, не Яків… Убийте мене. Тілько лишіть цих людей. Вони не винні, що мами їх вродили жидами. Не всіх ми любимо і не всі ненавидять нас. Але ці невинні. Клянуся вам своїми сліпими очима.

Залман не встиг відірвати батька від німецьких чобіт, як кров із батькової голови бризнула йому в лице.

А німець стріляв і стріляв – ніби хотів зробити із Капетутерової голови друшляк. Аж поки не стрепенулася із закаменності Хая Рендигевич і не впала на прострелене тіло Арона – і тієї ж миті і її прошила чи не остання куля з офіцерового пістолета. Ще живі Хаїні руки розтулилися і випустили притихле дитя – і воно випало і покотилося по землі, як м'ячик, розповиваючись із благенької забрудненої пелюшки, світячи рожевими ніжками, між якими на мить показався маленький поморщений і запрілий пиріжечок.

Та цього, напевно, ніхто вже не зауважив, що Хая вродила дівчинку, бо дитячі кісточки нечутно хруснули під недавно вичищеним об убрання Хінди Шерф блискучим чоботом німця.

Кричали жінки, збившись до купи. Плакали діти, тримаючись за поли своїх матерів.

Чоловіки закривали собою жінок і дітей, вийшовши наперед і опустивши голови.

Збоку реготали німці, роззираючи, як просто перед дзвіницею Марфин бик покриває корову Гаврила Клима.

Кілька румунських солдатів лузали гарбузове насіння.

Три сільські нетерпеливиці із залізними серцями неподалік пошти терпляче тримали букетики зів'ялого на сонці кануперу[60] і рум'янку, призначеного, очевидно, для німців чи румунів. А