Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Повітря-мед і дзвін цимбал і бубен – серця весни… Тобі ввесь біль, ввесь сум і шал… Сказать тобі: – чудесно!.. Як так… то я піду… – Прощай! Ох, чи це Ти зробила?!. Чи Ти могла?!. Цвів молочай, одцвів, зім’ятий, – за могилою… За голову узявсь… ридав… …Мені пісень печалі… А ніч спокійная текла від жит до жит і далі… Вітер
Біжать берези, верби, Жита, корчі та трави… Ох, вітер, вітер буйний, Життя моє ласкаве! Біжить ось небом хмарка, Течуть, течуть глибини… І серце, очи смокче Далекий обрій синій… Ох синій, синій – нині В ранковії заграви Зростав у безмір біль останній, Життя моє ласкаве. Весна
Розтали вже слова останні – (той дим розтання на пероні)… Свічки червонії каштани до сонця палять; чути: дзвонять в селі далекому за лугом — там дівчина-весна задумна іде, – всміхається… їй туга, їй радість, – сміх; а може суму, а може болю чаша повна… це, як лязурок, ясне небо… Слова розтання молитовні нижу востаннє… Може треба — у тую далечінь дзвінкую — тій дівчині-весні ласкавій сказати: пісню щастя чую та слів нема…