Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

у провалля каламутне: що неводу оцього не минути, нічого! Ох, нічого не забути! Куди не кинься ти — шляхами земних прощ, останніх, судних смертних прощ — – осінній дощ… – дощ. В далечінь
Легкий стан і співучий голос, та очей золоті вири… ти – як ніч, – чорним полум’ям волос все віддай, все спали, згори! Все дивитися б! піснею тліти! щоб зайнявся увесь… спопелів… тільки тут, біля тебе жити всім напруженням оцих днів! Не питаю. Що там гадки, надії на вогненний, нещадний дотик краси? Все! хай з усміхом попіл ти мій розвієш, а покору іншому віддаси. Елегія
Дрімає далечінь і вихорці житами ліниво родяться і розтають ліниво. Ех, в далині у ясній ген аж там ми… та як би осягли – були щасливі. Крил велетенських помах там розбігся, синіє, майорить далекими горбами… Коли, як вітер, жити не спромігся, нема чого й стогнати у нестямі… Нема чого кричати, бо не вмів же… і не здолав горіти і палити… Тепер чуже і те, останнє диво — свій колос наливати, як це жито. Землі первісної важке, стоплідне лоно розкрите жде – а велетня немає… і захід – як вулкан… Вогонь, моря червоні… а день, безсилий день – конає. Пісня
Радість приходе не часто, а всі дні – це на цвинтар шлях… Туго ж моя квітчастая! Пісне моя, що в твоїх Очах. Яблуні смертна осіння пряжа осені, болю стяг. Ніжно