Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Сонет
Полудень… Степ… Дзвенить усе, дзвенить — Не знати що… чи трави то, чи тиша… Лиш зрідка вітерець дихне, полин сколише І пах важкий нагусне, побіжить… Понад могили вдалині струмить… Важкої спеки золото бліде усе ясніше… Лежить лінивий день… Лежить, не чуть, що й дише… І обрій синіми крильми не майорить… Бреду… Ярок… Заросле джерело… каміння… терен. Мов ящірок хвости оті химерні Встають з полудня ген хмар різьблені дахи І блиска над лінивії шляхи… І тиша… Степ… Дзвенить, дзвенить довкола. Дурманить пахощами день і думку веде колом. Серпень
Ті ранки золоті, сухі, холодні По стернях тіні хмар у прозор, у блакить… Там серпень клонить тінь із синьої безодні, Там серпень сполохом, морями піль горить. Перерипіли вже вози повільнії, важкії В ліниву куряву прозорий зореспад… Вже по клунях лежать, пшениця й жито, Хід осені вистукує вже яблуками сад. І не буяти вже, не гнати сік отавам. Сухі, порожні ранки золоті, І вже нещирі всі оті ласкаві Слова твої… Ох, – все не ті, не ті. «Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…»
Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах… І темна і важка лежить вода, як лід той темний… Мертвий той вогонь, дідів, батьків життя… їх кров та біль на сконі. Зоря у пустирях надвечір зажовтіє, і