Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься… Там порохом пухким, пахучим у полях згубивсь десь шлях… Простір, широка воля! Часом, – розбудить лози сонний птах Чи риба знехотя з дна пустить бігти кола. Бездонний день в жита, в овси, в гречки, у конюшину, в луки соковиті ллє солод і спокій… Та в сурми гомінні вже чути, грає, палить серце вітер! «Не почути сестриного сміху…»
Не почути сестриного сміху і води з її рук не пить. Понад тихою рідною стріхою голуба зоря не дзвенить… Став давно багном затягнуло, позгнивали верби… зрубали корчі… Лиш роки на стовпі золотому Глечик з вибитим дном стирчить. Не вернути туди ніколи, — А з вогню на залізо – іржа. Ось тому таким терпким болем мені нині уста дрижать. Забув
Знов – моє пекло, моє небо У камінь скутая земля… Це міста. Тільки міста треба… Забув, як пахнуть там поля… Забув, як верби сплять вад плесом, Які тії мляві вітряки: Часу й вітрів слухняні весла… Як давнина, – глухі такі… Забув, як пахне лан той житній, Як глибша, таємніша смерк. Дух немоторний старосвітній Давно помер, — Нам світ – це рух горіння, туга, Жага, і солод, і вогонь… Нам світ: – надій сім-барвні дуги — І певнеє стерно в долонь.