Дві культури - Олександр Боргардт
По–друге, врешті–решт, незнання причини замінюється вимисленням більш–менш універсального чинника. Для дикуна — це різні духи, злі або й добрі. Для середньовічного чернеця — незмінно диявол. Коли він, хильнувши напередодні зайвого, та описуючи життя чергового неіснуючого мученика, — перевертає тремтячою рукою чорнилку, він певний, що це йому підштовхнув руку диявол. Коли червоний директор із лікнепівською освітою переобтяжував машину та вона ламалася, — все було ясне: її поламав “врєдітєль”, “враг”. Ним, як правило, виявлявся булий інженер або майстер, що знався на справах та попереджував заздалегідь, що машина такого не витримає. Отже, в дологічному мисленні це норма: “враг нє дрємлєт, дєйствуєт враг”.
Не відмовимо собі в приємності навести досить характерного та барвистого уривку з гарантовано пролетарського письменника, Бориса Горбатова, краще — не написати:
Так впервые увидел я врага с плоскогубцами в руках, как видел раньше врага с кулацким обрезом подмышкой, а потом врага с автоматом наперевес, и врага с вечным золотым пером и фотоаппаратом “контакс” через плечо, и врага в безукоризненном дипломатическом фраке. О, сколько врагов завывало и бесновалось вокруг нашей стройки, они и сейчас не перевелись.
Красиво, чи не так? Такий собі “парад–аллє врагов всєх мастєй”. (“оні і сейчас нє пєрєвєлісь”, — вони ніколи не переводились і не переведуться. Бо більшовики, по–перше, — досконало уміли створювати собі ворогів (“кто нє с намі — тот враг”), а по–друге, — вони вороги завжди існуватимуть в свідомості людей, що користуються дологічним мисленням.
Але, шкода не помітити, є в цьому біснуванні з “врагамі”, — й елемент примітивної, дикунської ж логіки. Він полягає на тому, що ми ж — самі кращі в світі, будуємо небачене й нечуване, — рай для людей на землі. А значить? — значить нам всі повинні заздрити, нас всі повинні ненавидіти. Не за всезагальний бестіальний терор ЧК, не за розправи з “врагамі”, ні. А саме й тільки — за “свєтлоє будущєє”. Саме це мав на увазі “вєлікій Сталін”, коли вчив, що з кожним новим успіхом соціалізму “в одной, отдєльной странє” — шалено зростає й опір його ворогів, “агєнтов буржуазіі”.
А це вже — своєрідна логіка божевільного, бо манія величі та манія переслідування, — у божевільного нероздільні. Бо переслідують вороги, — за віщо? — саме зе велич, за те, що кращий від інших.
В пом’якшеному вигляді цю ж думку про фіктивного ворога можна зустріти в газетних виразах: “Тут дєйствуют опрєдєлєнниє сіли”, “Ето вигодно опрєдєлєнним сілам” і т. і. Але, що ж то за “сіли”? Бо “опрєдєлєнниє”, — це щось дуже, дуже “нєопрєдєлєнноє”…
Те, що цим ворогом є, насамперед та здебільшу, — своя власна дурість, таке — бачите, — ніколи й на думку не спадае.
Відмітимо тут, що введення фіктивних, неіснуючих реалій, на кшталт “духів”, “диявола”, “врага” або “сіл”, — здатне повернути на хибний шлях і цілком послідовне, логічне розумування. Це вперше помітив професор Оксфорду в Англії, Вільям Окгем (1290–1349), що сформулював універсальний принцип: виключати з логічного процесу будь–які реалії, справжнє існування яких — вичерпно не доведене, так звана “бритва Окгема”. Принцип, відомий вже більше шести (!) століть, та, як бачите, — не всюди…
3. Дологічне мислення — протирічливе: воно досить часто (система!), сполучає те, що не сполучується. А, як учив іще в Х ст. кайсарос ромеїв, освічений Константінос УІІ (Порфірогенетес): “Сполучення того, що не сполучується, — є першою та найбільшою брехнею”.
Зауважимо, що ця типова риса дикунського мислення — сполучувати те, що не сполучується, нечекано знайшла собі чималу підпору в “наукє наук” — діалектичному матеріалізмові. Починаючи з ідіотичної тези “всєобщєй взаімосвязі” та покінчуючи на перекрученні діалектики, відкриття великого Гегеля, що його так звульгарізували до ступеню звичайного безглуздя “основоположній марксізма–ленінізма”. Які теж не чужі були дологічному мисленню.
Ствердимо, що всє в міре “взаімосвязано” — то й є, власне, уявлення дикуна. Якби воно дійсно так було, то світ був би непізнавальним взагалі, в принципі. На щастя — це світ дуже слабих взаємодій, та це й тільки це дає нам деякі можливості розібратися в ньому. Що ж до “діалєктікі”…
Пригадую, як один викладач цієї “наукі наук”, котрий добре знав їй справжню ціну, — вишукував у “класиків” найбільш дурні протиріччя (яких можна назбирати чималенько) та демонстрував студентам, супроводжуючи досить скупим власним коментарем: “Что ето — путаніца, протіворєчіє? Нєт! — діалєктіка!!”
4. Важливою стороною дологічного мислення є погана здатність розрізнювати, диференціювати дійсність. Формулюючи це знову коротко та виразно, це “нездатність відрізнити супу від помиїв”.
Така недолугість — теж неоднопланова, та проявляе себе, насамперед, у бажанні всіх стригти під одну гребінку.
Пам’ятаєте, коли треба було, час від часу, піднімати дисципліну, яка знову була занепала? — повинні були піднімати конче всі! Або, економіка должна бить економной” — заощаджувати всім абсолютно! А тому, хто послався б на те, що він і так дисціплінований та ощадливий (а були ж і такі!), — не позаздрити. В парткомі таких відразу ставили на місце. От і виходило, що кращі — були в найгіршому стані: їм не було чим відповісти на черговий заклик партії. Яка вживала і вживає — суто, зразково дологічного мислення.
А тому й провалювалися, кінець кінцем, чергові кампанії, полишуючи сліди тільки в паперах.
Зворотній бік уніфікації та однакового підходу до всіх — подвійні стандарти; тут же, за прикладами далеко не ходити.
Чи не найяскравішою даниною дологічному мисленню стало в “новій” післясоюзній Росії, утворення так званих “субъєктов фєдєраціі”. В ній, “єдіной і нєдєлімой”, час узяв своє та рештки недонищених нею народів — почали вимагати свого незаперечного права на національне самовизначення.
Але, яке вже там самовизначення, коли мало хто з них пам’ятає, а чи була в них колись своя, не російська мова? — та всі вони міцно та невідривно — намертво прив’язані до Москви економічно. Отже… ерзац самовизначення отримав назву “сувєрєнітєта” та булі
