Дві культури - Олександр Боргардт
З приводу цього Христа більшовичня крутила була носом та сичала, але згодом прийняла й це; як грабує з нами, як працює на нас — хай буде хоч Христос: “мать его…!”, як вони кажуть.
Головне, що в звичне дологічне мислення — укладається повністю.
Другий вірш — “Скифы”, то це (як вже у нас кажуть): те ж гівно, тільки рідше, але може саме тому — й цікавіше. Не будемо знову, цю ідіотичну маячню розбирати від початку, обмежимося рядками:
Мильены — вас. Нас тьмы, и тьмы, и тьмы, Попробуйте сразиться с нами! Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы! С раскосыми и жадными очами! Вы сотни лет глядели на Восток, Копя и плавя наши перла, И вы, глумясь, считали только срок, Когда наставить пушек жерла! Да, так любить, как любит наша кровь, Никто из вас давно не любит! Забыли вы, что в мире есть любовь, Которая и жжет и губит. Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет, И душный смертный плоти запах. Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет В тяжелых, нежных наших лапах? Привыкли мы, хватая под уздцы Играющих коней ретивых, Ломать коням тяжелые крестцы И усмирять рабынь строптивых…Що ж, і дійсно — “тьми”, не можна недооцінювати її, цю чисто щурячу фертильність, але… Питання радше не в числі, а в тому — чого є вартий кожний; от так. А потім… Побійтеся Бога, панове, — які ж ви в дідька скити? Скити сьогодні — це ми, індо–європейці, вільний нарід, а ви — не з тої бранжі; якісь там, кажуть вчені, чи то угри, чи то урало–алтайці. Бо ще Геродот знав, хто живе, на північ від скитів, та (мабуть — з повним знанням справи) називав їх не скитами, а — андрофагами. Тобто, тими, що їдять людей. Бо ж — бачите, й сам ваш поет пише (ніхто не неволив): “Мы любим плоть — и вкус ее и цвет”. Чи не так?
І, в жодному разі, так само — не “азіати”. Бо азіати — це ого! — далеко вам до них! Вони не гірші від скитів. То — вільнолюбні люди, — казахи, киргизи, монголи… Не раби й не нащадки рабів–предків, котрих продавали та купували всього сто з гаком років тому, нічим оту худобу.
Отже, знайте своє місце в історії, панове, — не висувайтеся. Ні скити, ні азіати — вам не пара; вони вас до себе — все одно, — не приймуть. Бо у вас — “особий путь”, — не забувайте.
А тепер надамо, з цього ж приводу, слово російській людині. Що–правда, представникові тої Росії, котрій — завдяки “тьмам” вас, — так і не судилося бути.
В этих комических угрозах, в этой литературщине, которой я привожу лишь часть, есть, конечно, совсем непонятное, что значит, например, “копя и плавя наши перла”? Все остальное, что ни слово, то золото: тьмы азиатов, раскосые и жадные очи, вкус и смертный запах плоти, тяжелые, нежные лапы, хрустящие людские скелеты и даже ломаемые конские крестцы, хотя ломать их за игривость коней есть не только злое и глупое, но и совершенно невозможное физически, так что уж никак нельзя понять, почему имено “привыкли мы” к этому.
[И. Бунин, Окаянные дни, Москва, 1991, с.297–98]Добре написане, нічого не сказати. Але — можна б і дещо доповнити нашого шановного однодумця. Бо він, захопившись отими, смішними своєю людожерською неймовірністю погрозами великодержавного патріота на адресу “гнілого запада” та зовсім вже безглуздим ламанням кінських хребтів заради власного куражу, — якось полишив без уваги останній рядок: “И усмирять рабынь строптивых…”
Бо він, цей рядок, можливо — мимо волі автора, — й видає його справжнє покликання. Саме “усмірітєлі” з них, як відомо, — не останні. Хребта коневі голими руками йому не зломати, а от, упоратися з бабою, та ще й рабинею — може бути й по силах. Деручи її щодня батогом за російським “Домостроем”, чи не найбільшою національною цінністю. Тобто — проявити геройство в тому, на що дійсно вистачить сили, замість того, щоб мріяти “сразіться” з недосяжним “гнілим западом”. От, хоча б так:
Нередко случалось, что господин насиловал своих рабынь не обращая внимания на их мужей, растлевал девиц; случалось, что убивал до смерти людей из своей дворни, — все ему сходило с рук.
[Н. Костомаров, Историч. Монографии и исслед., Санкт-Петербург, 1887, т. ХІХ, с.164]Бачите тепер, як треба “усмірять рабинь строптівих”? — а там, на Заході, щось таке може й не “сойті с рук”. А це — останнє, для них мало не головне. На те й “особий путь”…
Не вадить і подивитись, порівняти, — а як воно з цим було в “азіатів”, тільки не у того самозваного сміття, а тих — справжніх. Пригадаємо найдоблесніших, витриманих та дещо замкнених монголів Чингіс–богдохана, що подарували п’ятьом народам Європи разом, — назву героя без вади — “баатар, багадур”. Чи й вони колись “усмірялі рабинь строптівих”? — далебі. Поперше, не було рабів та рабинь, як таких, ніхто ні перед ким не плазував на брюсі; подруге… За монгольськими законами навіть вдарити жінки або дитини, — вважалося кримінальним злочином та відповідно каралося.
Зате, як
