Дві культури - Олександр Боргардт
Нічого подібного, підкреслимо це з повною відповідальністю, не знайти в народній поетиці жодного з народів землі. А це, в свою чергу, дає всі підстави поставити запитання, — а ці? — яке відношення вони мають до людства?
Убивства — тема багатьох епосів; але — які вбивства?
Для порівняння заглянемо до нашої “Едди”, незрівняної та непорівняльної. I в ній не бракує вбивств, але… Все це — поокремі вбивства, виключні випадки в складній життєвій ситуації, а розповідь про них неодмінно заключає в собі морально–філософський елемент; хоч буде це “Пісня про Гельгі, вбивцю Гундінга” або кривавий спір братів, Ангантюра та Гледа.
Центральною історією “Едди” є епос про гунського конунга Сігурда з Дону, теж не вільний від убивств. Тут деяка нерозсудливість самого героя перемішується з невідворотнім втручанням долі. Грайдмар отримав золото асів — як виру, викуп за вбитого ними сина. Потім за це золото його вбивають власні сини, а це вже є вбивство, яке в принципі не може бути сплачене вирою. Тепер золото вже прокляте, на ньому лежить прокляття крови від неоплаченого, не прощеного та не помщеного вбивства. Коли Сігурд потім вбиває Фафніра, присвоюючи його багатство, — на золото падає подвійне прокляття не відданої вири. Саме воно, за одною з версій “Едди”, — й стане причиною загибелі необачного конунга; як це й провіщував йому його дядько Грипір (Gripis spa): “Золото дзвінке, / клад вогнекрасний/ загубить тебе”. Не додало щастя Сігурдові й зрадництво Регіна.
Всі ці складні події втілені до високо художньої форми, котра дала привід О. Лангу сказати, що: “все це є досконалим, на рівні вищих досягнень Шекспіра, непорівняне до поезії греків та римлян”. Щоб збагнути все значення подібної оцінки, треба пам’ятати, чим є Шекспір в очах будь–якого літературознавця, не тільки англійського.
Повертаючись до двох наведених вище прикладів (вибраних навіть не нами, а все одно — досить типових), можна лише не без суму ствердити, що для “отчєта о продєланной работє” там бракує чисел, а для літератури — саме літератури. Не вважати ж нею, дійсно, те, що “і пар шєл от трупья к облакам”…
Підсумуємо. Жодної художньої, поготів — історичної позитивної вартості так званий “русскій епос”, — не містить. Він, як ви могли в цьому переконатися самі, — є безглуздим та кострубатим. Для нас він цікавий, як репет слабих за передбачливо не даною їм Провидінням силою. Силі для слабих та ницих духом, бо й здоровий дух може поселитись лише в здоровому тілі.
Тому нема нічого дивного в тому, що досконало знайомий з цим фольклором Пушкін, — без застережень брав фольклорні сюжети у Вірвінга або братів Грімм.
І, дійсно, спробуйте но порівняти цей богатирський епос не з “Еддою”, ясна річ, а — хоч би з якимось іншим епосом. Як не з “Одісеєю” та “Іліадою”, то — скажімо, — з “Калевалою” або “Калевіпоегом”. Адже, — не порівняється, чи не так?
А тому — хто ж і стане їх порівнювати? Вони — непорівняні.
Епоха епічна — то епоха дитинства та юності народу. Час цей буває визначаючим: видно, хто та чого обіцяє. З жалем стверджуємо: до чого ж мало обіцяє цей, так званий епос!..
* * *Пошуки та туга за силою слабих, з якою можна прожити не маючи й крихти розуму в голові (“сіла єсть — ума нє надо!”) — переповнюють не тільки так званий “епос”, зразки якого були наведені вище. Вони характерні, природно, для всієї російської літератури. Особливо тої, на “вищому ступені розвитку російського імперіалізму” — совєцької. Але, більш–менш деталічне дослідження справи — зайняло б надто дужо місця. Отже, й обмежимося посиланням на російського поета О. Блока (1880–1921), так само захваленого критикою, як і мало чого вартого. Здається, його й досі вивчають по школах, але… Дозволимо собі зауважити, без жодних скрупулів, що поки наших школярів годуватимуть віршованим мотлохом різних там блоків та маяковскіх, — людей з них не буде.
Останніми творами О. Блока були “Двенадцать” та “Скифы”
Щодо першого, чомусь охрещеного “поемой” (теж — якась частка манії величі), то…
Йдеться про якийсь патруль, загін, чи то просто зграю червоних, отих, у васнєцовських шинелях до п’ят та островерхих шоломах (“будьоновка”), замовлених заздалегідь царем для майбутнього “парада побєди” в Берліні, та так добре використаних більшовиками. Вони мають “рєволюціонноє право” вбити на місці кожного, хто поставить (чи не поставить) їм опір. Вони здійснюють, як можуть, заповіт свого Ілліча — “грабь награблєнноє”, а це останнє, що награбували, — пропивають та прогулюють по кабаках. Ними, як відомо, не гребував і наш витончений поет, що свого часу допився по них до примари “нєзнакомкі”. Вельми нескладний сюжет для “поеми”. Кінчається ця писанина рядками:
Так идут державным шагом — Позади — голодный пес, Впереди — с кровавым флагом, И за вьюгой невидим, И от пули невредим, Нежной поступью надвьюжной, Снежной россыпью жемчужной, В белом венчике из роз — Впереди — Исус Христос.Як бачимо, червоні бандити можуть ходити тільки “дєржавним шагом”, щось менше їх не задовольняє. Останні рядки сповнені кічової красивості, так типової для цього невимогливого віршуна. До чого тут Христос на чолі банди вбивців та грабіжників — невідомо, мабуть, і авторові.
