Дві культури - Олександр Боргардт

Слов’янські колонії на півночі з часів Володимира (984–1015) утримували доволі слабі сталі зв’язки з метрополією. Іх слов’янські засновники досить хутко розчинилися етнічно в місцевих волзьких уграх, зберігши лише основи мови, на що були свої причини. Колонії багатіють работоргівлею з арабським Сходом, та в них на сторіччя стагнує рабовласницький устрій. Він тримається на силі, а це не сприяє розвиткові мислення, а значить — і культури в цілому: “Сіла єсть — ума нє надо!” Разом із устроєм стагнує й насильство, як засіб існування. Стагнує на віки й первісне мислення.

Однак, бували рабовласницькі суспільства й раніше, скажімо — по європейських колоніях у Новому Світі, але там таких фатальних наслідків не було, — в чому ж справа? Може це дещо смішно, але справа в тому, що тут була наочна різниця між рабом та паном, — колір шкіри. Вона була навіть в Римі, ця різниця, бо італіки — populus romanum, були хоч плебсом, хоч пролетарями, а все не рабами. Ними завжди були “нецивілізовані варвари”. Тобто, як не логіка як така, то якась її видимість — там була.

В цьому відношенні Росія є унікальним прикладом. Тут, попри здоровий глузд, раб та власник хутко стали належати до того ж самого народу, нічим від себе не порізнювалися, та в основу структури суспільства був із самого початку покладений повний алогізм. Його, свідомо чи підсвідомо, весь час намагатимуться якось надолужити. Спочатку, за сприянням різних іноземних зайд та пройдисвітів, — через утворення “дворянства россійского”. Потім Петр І додумається обрядити рабовласників–дворян у європейські камзоли й перуки, надавши їм вигляду іншого народу. Це після нього Єкатєріна ІІ задумає довершити утворення народу в народі, та переведе оте “дворянство” в камзолах та перуках, — іше й на французьку мову… Але, до всього цього ми ще повернемося далі.

Суспільство, яке засноване на силі та спирається на насильство, — особливе. Йому не притаманний розвиток: що ж тут розвивати — силу? Прийняття північними князівствами християнства — зайняло багато років, але не принесло змін. Бо воно йшло від Візантії, так само рабовласницької, відсталої та здичавілої. Дещо було займане у сусідки, блискучої Алтин–орду, справжньої країни казок Шахерезади, але це стосується радше державної інфраструктури та засобів управління, того, що можна було підгледіти безпосередньо. Потрібна для розвитку наука Арістотеля та Авіцени, яка там квітла — не стала займаною з причин релігійного та мовного бар’єру, а головне — відсутності інтересу. Та того ж таки відсталого мислення, дологічного та забобонного. Ситуація дещо змінюється, коли в ХVII ст., із розпадом Великої Литви, пішли перші по півтисячоліттю (з відокремленням колоній Києва 1169 року) прямі контакти з булою метрополією — Україною.

Не дарма писав Н. Костомаров (ми будемо посилатись на це не одного разу), що:

Перенесение киевской учености в Москву было важнейшим событием в истории русской образованности XVII века.

Хоч прищепити тоді також і логічне мислення — так і не поталанило.

Потім настають часи Петра І та чимало займається просто з Європи. Згодом наполеонівські війни та пов’язане з ними посилення ксенофобії, — знову зупиняють розвиток країни, аж до ганебної Кримської війни 1854. Вона викрила необхідність реформ та створила 1861, — відміну рабства; з якого року й ведеться відлік нової, післяпетровської, Другої російської імперії (1861–1917).

Тут варто відмітити важливу дату 1866р., коли міністром освіти стає граф Д. Толстой; він, розуміючись на справах, уводить по учбових закладах Росії — викладання логіки.

Відміна рабства та цей захід — тіснять на час первісне, дологічне мислення, наслідки — не баряться. Період до 1917, то — здається, перші в історії Росії роки, коли вона дійсно розвивається самостійно, без революційних займань та підтримки ззовні.

Жовтневий переворот 1917 став, свого роду, провалом у далеке минуле. Зліквідовано стару еліту, здатну логічно мислити, приходить нова, з первісним дологічним мисленням, не сплутаним кайданами фактів, логіки або здорового глузду. Починаються пов’язані з цим полювання на відьом, пошуки “врагов”. То їх підступними діями намагатимуться віднині виправдати власне невігластво, власну нездарність. Настає ціла більшовицька епоха неподільного царювання дологічного мислення, аж до “відкриття” М. С. Горбачова. Яке, однак, так і не було помічене на його батьківщині.

Дологічне мислення, як таке. Перелічимо характерні функціональні риси дологічного мислення, за якими й можна судити про його наявність.

1. На перше місце слід поставити, можливо, один визначальний факт — функціонально обмежену поємність мислення. Вона — в нормі, зустрічається як у малих дітей, так і в літніх старих. Коротко та наочно, це можна втілити до слів: “більше одної думки нараз — до голови не міститься”.

Підкреслимо тут, що йдеться не тільки й не стільки про реальну поємність мозку, скільки про функціональну, — його посилену домінантність. Перша, основна думка, набуває сили домінанти, сили внутрішнього імпринтінгу, витіснюючи всі останні; поводить себе немов оте пташеня зозулі у чужому гнізді.

Але, ніж читати описи, краще хоч раз побачити на власні очі, почути самому.

Прислухайтеся до бесіди двох не зіпсованих ні освітою, ні вихованням “простих совєтскіх людєй”; помилуйтеся, як воно весь час товче одне одному про те саме, скільки разів повторюється та починає спочатку… Смішно й сумно.

До того, ця перша та основна думка — далеко не завжди є насправді такою в схемі подальшого, навіть логічного розумування, а з цього може виникнути самостійна низка непорозумінь.

Посилена домінантність заважає хуткій переміні думок, гальмує хід процесів мислення, оскільки вже елементарне логічне заключения типу: “Людина — смертна. Іван — людина, значить Іван смертний”, вимагає подвійної зміни центрів уваги.

2. Осмислення будь–якої реальності, це відтворення, шляхом спостереження та розумування, тих ланцюжків подій, що пов’язують причину та її наслідки. Дологічне мислення в цьому, як правило, безсиле. А звідси плинуть, принаймні, два висновки.

По–перше, ніколи не можуть бути виявлені справжні причини