Дві культури - Олександр Боргардт
Бо що ж тоді являє собою велетенський злочин історії, що складається, в свою чергу, із злочинів менших, радше звичайних?
Що ж стосується до зовсім марно вже тут згаданої “лічной і родовой чєсті”, то — пробачте, — а хто ж це насмілився би завести у себе цю честь — у суспільстві на кшталт “нісходящєй лєстніци холуєв”? Хіба що той — самий верхній…
* * *Але, візьмемося — нарешті, до справи, подивимося, як жадали сили — слабі, чиїсь одвічні раби. Щоб уникнути дорікань в упередженості, приклади виберемо не з самих “билін”, хоч воно було б і вигідніше, а — з учених монографій про ці самі “биліни”. Почнемо, так би мовити, зі становлення героя:
Как и в былине О Добрыне и Змее, богатырские свойства героя — врожденные и проявляются еще в детском возрасте:
Когда в малом был да он в ребячестве, На широкой уличке погуливал, — Хватит за руку и рука долой, Хватит за ногу и нога долой. Парилова и Соймонов [Ю. Юдин, Героические былины, Москва, 1975, с. 41]Ось вам, не більше не менше. Такий собі, соціально небезпечний “гєрой” підростає; це — про юного Альошу Поповіча.
А от і ще один, з тої самої компанії:
Дунай — замечательнейший эпический образ. Внимание останавливает необычная для героического эпоса сила и разносторонность психологического раскрытия характера. Герой — именно характер по преимуществу и уже только потом — определенный богатырский тип.
[теж там, с. 59]Ну, поглянемо, подивимось на цього “богатирского тіпа”, як же він явить нам свій, так само богатирський “характєр”.
Иногда Дунай в гневе лишь ударяет по столу руками, но последствия этого жеста — самые неожиданные для присутствующих при этой сцене.
Да как подходит Дунаюшко Иванович Ко тому столу да ко дубовому, Ен смахнул свои руки выше головвы, Да пустил он до стола да до дубового. А как питья на столах проливаются, А ще стол в щапье приломается, А и мать земля сколыблется Гильфердинг [теж там, с. 61]А ось уже не застільні бешкети, а справжнє призначення богатиря — нищити “врагов поганих”. Хто вони — не має жодного значення, єдино важливе, — що вони вороги. З цієї причини їх частіше звуть просто “сіла”.
Скоро сели молодцы на добрых коней, Учали по силушке погуливать: Где повернутся, делали улицы, Поворотятся — часты площади… Киреевский [теж там, с. 65]Або ось, подивіться, те ж саме, тільки ще краще:
И наехали удалы добры молодцы, Те же во поле быки кормленые, Те же сильные могучие богатыри, И начали силу рубить со краю на край, Не оставляли они ни старого, ни малого, И рубили они силу суток пятеро, И не оставили они ни единого на семена. И протекла тут кровь горячая, И пар шел от трупья по облака. Тихонравов и Миллер [теж там, с. 71–72]Придивимося тут дещо до цікавої обставини: людей називають — “сіла”. Такого ототожнення, підкреслимо, не знає жодна з європейських мов. Ми звикли до того ідіотичного совєцького виразу — “жівая сіла”, але — він же, виходить, — не совєцький! А як і багацько совєцького — закорінюється ще в кам’яній добі; є рабовласницького походження.
Тут же нам — цікаво, відкриваються й зовсім нові сторони ментальності народу. “Не оставляли они ни старого, ни малого”, а як же воно з усім відомою російською, совєцькою турботою про “дєтєй, старіков і бєрєменних жєнщін”? Як же бути з нею? Чи вона ще перебувала тоді тільки в процесі становлення, а поки — “не оставляли ни старого, ни малого” (“и не оставили ни единого на семена”)? А це вже цілком схоже на те, що ми знаємо. В Кримі, в Чечні, чи де завгодно.
Тут ми бачимо, в усій красі, російський геноцид — логічний виник зоологічної російської ксенофобії. Блудливі російські історики звичні всі грішки списувати на царів. А що вони скажуть нам тут?
Де геноцид оспівується самим народом? Характерне воно тут, оте — одвічне та звичне, російська подвійна мораль, егоцентрична та ксенофобна, за якою весь світ чітко поділений на “мєня і
