Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

Що ж до заснування навчальної установи для підготовки вчителів, то Центральна Рада ще встигла ухвалити закон про відкриття жидівської вчительської семінарії. Цей закон Ради з 11 квітня 1918 р. послужив прикладом Волинському Губерніальному Земству, яке постановило відкрити таку саму жидівську семінарію в Житомирі.

Перед міністерством стояло також питання, як прищепити певне жидівське знання тим численним жидівським дітям, які вчилися в загальних школах. Спочатку позитивне рішення знайшли для приватних середніх шкіл. З пропозиції представника жидівського міністерства в Центральній Шкільній Раді загальне міністерство освіти видало розпорядження про введення в тих школах курсу «єврейознавства», як воно офіційно називалося, зміст якого складався з жидівського письменства, жидівської історії, мови ідиш, або гебрейської. Справа мови навчання в дотеперішніх приватних «жидівських гімназіях» знайшла свою розв'язку в постанові замінити в першій клясі, починаючи з поточного навчального року, мову російську на жидівську. Це мало бути початком для загальної заміни російської мови навчання на жидівську. До здійснення цієї постанови так і не дійшло.

У ділянці інших питань національної культури, поза народною освітою, не вдалося нічого зробити, оповідає міністер Зільберфарб у своїй книзі.[32] Як побачимо далі, не пощастило зробити більше також другому міністерству жидівських справ з доби Директорії. Так само як у першій Республіці, творилися гарні й великі пляни. Українська влада не тільки не перечила тим планам, навпаки, була готова фінансувати кожну ініціятиву жидівського міністра. Але не встигли як слід взятися до праці, як усе вже знаходилося у розпалі війни, і незабаром почала також загрожувати ліквідація.

Війна й загроза ліквідації не були єдиними ворогами, що перешкоджали жидівському міністерству в здійсненні його планів. Жидівські діячі майже ніколи, крім короткої початкової доби «медового місаца» жидівсько-української гармонійної співпраці — не були вільні від почуття, що за їх плечима стоїть загроза погромів.

Ця небезпека не сходила з життєвого кону жидівського населення України майже протягом усієї революції, незалежно від того, яка влада — українська, більшовицька, денікінська чи просто безіменна повстанська — панувала в будь-якій частині країни. І ця постійна небезпека стала ніби автоматично однією з головних проблем діяльности й турбот жидівського міністерства.

Українські жиди не знали другої адреси, на яку вони могли звернутися у випадку актуальної небезпеки й загрози погрому, як міністра для жидівських справ. Коли жидівський віце-секретар казав у своїй програмовій деклярації на першому засіданні Жидівської Національної Ради 1 жовтня 1917 року, що він скористається своїм впливом і владою, щоб «не допустити повторення злочинних дій антисемітської політики царського уряду», то він певно відчував можливість усякого лиха в майбутньому, але він не міг передбачати, що обсяг тієї біди переросте страхіття царських погромів, та що його «впливу і влади» ніяк не вистачить для перемоги над тією руїнницькою стихією; тому не було дивним, що, коли перший жидівський міністер подався в січні 1918 року до димісії, він мотивував свій відхід від влади не якимись труднощами, чи перешкодами у здійсненні жидівської автономії, а лише тими «злочинними діями», проти яких не вистачало його влади, щоб їх припинити.

Найвизначнішим ділом та історичною заслугою першого жидівського міністерства було й залишається по цей день — вироблення проекту закону про національно-персональну автономію й проведення його через уряд й парлямент Української Народної Республіки. Це діло увійде до історії обох народів — українського і жидівського — як блискучий зразок того, що справді можна вирішити національне питання й налагодити міжнаціональні стосунки позитивно-конструктивним шляхом, і що для того потрібна наявність однієї тільки передумови — взаємної доброї волі.

З уваги на виключну важливість цього закону наводимо тут його повний текст, так як він був ухвалений Малою Радою на засіданні 9 (22) січня 1918 року.[33]

1. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах Української Народної Республіки на національно-персональну автономію, себто на право на самостійне улаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід’ємне право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.

2. Населяючим УНР націям — великоруській, єврейській і польській — право на національно-персональну автономію дається силою цього закону. Нації ж білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії, якщо до Генерального Суду про те надійде заява від кожної нації зокрема, підписана не менше як 10 000 громадян УНР без різниці статі й віри, не обмежених по суду в своїх політичних правах, що заявлять про свою належність до даної нації. Генеральний Суд розглядає заяву на публічному засіданні в строк не пізніше як через 6 місяців з дня її подання, сповіщає про свою постанову Раду Народних Міністрів і оголошує до загальної відомости. Зазначені заяви від націй, які не перераховані в цій статті, подаються на розгляд Всенародних Зборів УНР.

3. Для здійснення зазначеного в параграфі 1 права, громадяни УНР, належні до даної нації, утворюють на території УНР Національний Союз. Членами кожного Національного Союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають національний кадастр, який по складанню публікується до загальної відомости; кожен громадянин має право вимагати, як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з нього, з уваги на заяву про неналежність його до даної нації.

4. Національний Союз користується правом законодавства і урядування в межах компетенції, яка точно встановляється в порядку, зазначеному в параграфі 7 цього закону. Національному Союзові виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами. Законодатні постанови, які видаються національними зборами в межах компетенції Національного Союзу (параграф 7), належать до оголошення в загально-установленому порядку.

5. З загальних засобів УНР та органів місцевого самоврядування відраховується в розпорядження Національного Союзу на справи, якими він завідує, із сум, взагалі