Дві культури - Олександр Боргардт

Б. А. Рыбаков в своей специальной работе “Анты, славяне и Византия в IV-VII вв.” на основании письменных и археологических источников приходит к заключению, что от истории антов и истории Древнерусского государства идет непрерывная линия развития. Это одна и та же этническая масса, говорившая на одном языке, верившая в Перуна, плававшая на “моноксилах” (однодеревках), сжигавшая рабынь на могиле умершего князя.

Він позабув, щоправда, про одну дуже істотну рису — піше ходіння. Ні руси, ні доблесні русічи так ніколи й не засвоїли навіть абетки кінної культури. По російських селах спокон віку не знали ні седла, ні верхової збруї, а як треба було кудись зганяти — тряслися “в охляпку”; як ті древні римляни, або північно–американські індіянці.

“Анты, славяне…” Що воно такому свідоцтва історії, що йому Аттіла або Боян… Воно живе у вигаданому світі, його задача гранично проста, — брехати поверх того, що перед ним набрехали попередники. А там, диви, щось і вийде; та не щось, а “славная історія російская”…

Але, повернемося до нашого основного питання. Як же відбувалася ловитва рабів, після того як первісна русь підпливала річкою до оселі? Оскільки тут діяв завжди, як сказали б тепер — “огранічєнний контінгєнт”, то слід було з’ясувати насамперед співвідношення сил. Не забудемо, з усіх найменшою доблестю відзначалися работоргівці. От і виходить, що виявити скільки в оселі воїнів та на яку кількість “рабов, рабят и рабенков” можливо розраховувати, — можна було підібравшися зтиха та спочатку взявши “языка”.

Отже, це російське мистецтво відноситься, напевно, до найбільш старих.

З цими ж работорговими полюваннями пов’язана й досить особлива постать російських казок — Баба–Яга. Вона жиє в лісі, в “ізбушкє на курьіх ножках” та відноситься до вельми потужних сил у світі зла. З нею потрібна пильність та пильність. Звідки ж він побрався, цей образ, невідомий (як помітив ще російський письменник А. Ф. Вельтман) в Україні?

З тим, що ми знаємо, — неважко про це здогадатися. “Ізбушкі на курьіх ножках” — це хатки на палях річних та озерних осель фінів, балтів та кельтів, які були розкидані колись від Карьяли та до Швайцарії. Відповідно до розповсюдженності цих народів.

Ім’я чаклунської баби також майже не полишає сумнівів, тому що йогі, йигі, ягі та аж до мансійського “я”, — це все назви ріки у різних фінських та угорських народів.

Образ навіяний тими старицями, що лишалися вдома, коли чоловіки роду відправлялися на лісне полювання, а молоді жінки — на збирання ягід та грибів. Їх демонізація в російському фольклорі — переконливо свідчить про те, що й вони могли себе відстояти, відправляючи меткими стрілами на той світ, до Куолеми, — не одного аматора живого товару.

Стріли могли бути й отруєними. На півночі не було такого відмінного та розповсюдженого донора смертельної отрути, як наша степова сіра гадюка, Vipera berus, але жила більш рідкісна лісова мідянка, невеличка (десь 1/3 метра) блискуча темно–брунатна змійка з жовтими та синіми плямками. Не менш, здається, отруйна, ніж віпера. Та до того й рослинних алкалоїдів було немало.

Тяжкою та небезпечною справою було полювання на людей. Не дарма ж північні работорговці, плем’я піших човнярів кам’яної доби, — не полюбляли ні лісу, ні степу. Про це пише російський історик:

…лес всегда был тяжел для русского человека. В старое время, когда его было слишком много, он своей чащей прерывал пути–дороги, назойливыми зарослями оспаривал с трудом расчищенные луг и поле, медведем и волком грозил самому и домашнему скоту. По лесам свивались и гнезда разбоя. Тяжелая работа топором и огнивом, какою заводилось лесное хлебопашество на пали, расчищенной из-под срубленного спаленного леса, утомляла, досаждала. Этим можно объяснить недружелюбное или небрежное отношение русского человека к лесу: он никогда не любил своего леса.

Але, про якого ж, власне, “русского чєловєка” тут ідеться? Бо на ту саму роботу, що його так “утомляла”, так йому “досаждала” — існували раби. Чи може йдеться про “русского чєловєка” поверстаного у рабство своїм же братом, православним? — “старшим братом”, так би мовити.

Але, добре, приймемо це до уваги та підемо далі. Далі з’ясовується, що “русскій чєловєк” не полюбляв і степу, тому що:

Она была вечной угрозой для древней Руси и нередко становилась бичом для нее. Борьба со степным кочевником, половчином, злым татарином, длившаяся у VIII почти до конца XVII в., — самое тяжелое историческое воспоминание русского народа, особенно глубоко врезавшееся в его памяти и наиболее ярко выразившееся в его былевой поезии. Тысячелетнее и враждебное соседство с хищным степным азиатом — это такое обстоятельство, которое одно может покрыть не один европейский недочет в русской исторической жизни.

Зауважимо, що в українського народу — здавна невід’ємної частини цього самого степу, — жодної подібної “билєвой поезії” на цю тему, ясна річ, не зберіглося. І, зверніть на це особливої уваги: все те ж саме, одвічне — намагання перекласти власні провини на інших. Бо це, виявляється вони, половчин укупі зі злим татарином, наклали в штані доброму російському народові його “європєйскімі нєдочєтамі”. Так що дивуватися тоді сучасному О. Солжєніцину, котрий силкується переконати нас, що більшовизм — чужий Росії. А то якісь там невідомі, чи то жиди, чи то масони, — наклали святій Русі в штані більшовизмом. Як добрим “карпато–россам” — в мову німецькими словами.

Але, було на світі й дещо, руській людині, пішому човняреві кам’яної доби, — і надто приємне.

Так лес и особенно степь действовали на русского человека двусмысленно. Зато никакой двусмысленности, никаких недоразумений не бывало у него с русской рекой. На реке он оживал и жил с ней душа в душу.