Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман
Ще варто згадати, що закон з 2 грудня 1917 року був ухвалений в ідеальній атмосфері першої доби революції й жидівсько-українського співробітництва. Тому було природним, що проект закону був поданий на розгляд парляменту у двомовному тексті, українському і жидівському, а по його прийнятті Центральною Радою він був опублікований цими двома мовами.
До тієї ж ідеальної доби стосується видання перших українських грошей з написами мовами всіх головних народностей країни. То були знамениті перші асигнації у 100 карбованців, на яких було надрукована їх вартість — з ініціятиви жидівського міністерства — українською, російською, жидівською (ідиш) і польською мовами. З часом ці гроші стали жертвою злих вітрів, що почали гуляти по Україні, як з причини кризи у міжнаціональних відносинах після голосування представників меншостей під час проголошення самостійности, так наслідком зміцнення націоналістичних і політично-реакційних настроїв в українському таборі.
Народня освіта.Це була жидівська народна освіта, що на її тлі перше жидівське міністерство встигло зробити чимало конкретного і позитивного. З раніше сказаного ми вже маємо деяке уявлення про те, як дивилися на місце освіти й культури в обсязі компетенції й чинности жидівської автономії ті партії, які солідаризувалися з тодішнім міністерством для жидівських справ: «Бунд» вперто боровся увесь час проти будь-якого поширення компетенції автономії за межі «освіти й культури». Всупереч цій настанові решта партій жадала, — на чолі з «Об’єднаними соціялістами», до яких також належав міністер, — як найширшої компетенції для автономних органів, так щоб вона охопила кожний, навіть найменший, куток жидівського національного життя. Особливо настоювали на ширшій компетенції колишні «Сеймісти» з партії міністра, ідеологія яких бачила можливість вирішити жидівське питання в розсіянні шляхом повної автономізації жидівського суспільного життя.
Із трьох жидівських соціялістичних партій дві, саме «Бунд» і «Об’єднані соціялісти», вірили у можливість вирішити жидівське питання шляхом досягнення повної рівноправности у внутрішній автономізації жидівського життя. При тому «Бунд» звужував цю автономію в рамках мови, освіти й культури, а «Об’єднані» прямували до найширшого обсягу автономної компетенції. Ті між ними, які йшли найдалі в напрямі автономізації жидівського життя, вірили, що верховний орган автономії «сейм», буде здібний зберегти національну особливість жидівського народу і охоронити його від небезпеки асиміляції й розчинення у нежидівському середовищі. Супроти того «Поале-Ціон» вірив, що тільки створення територіяльно-державного осередку в Палестині збереже жидівську націю від зникнення. Вони бачили в автономізації жидівського життя в країнах розсіяння насамперед засіб до самоорганізації народу на шляху до його національного усамостійнення у власній країні — в Палестині.
Щоб створити можливість конструктивної праці, треба було досягти угоди з «Бундом», який був, врешті, найбільшою з трьох жидівських соціялістичних партій. Така угода була особливо важлива ще тому, що у випадку, коли б сіоністи приєдналися в майбутньому до праці міністерства, відразу постало б питання про місце обох жидівських мов, «гебрейської» і «ідиш», у системі жидівської освіти і в школах усіх категорій. Особливо рішучою і категоричною була орієнтація на Палестину в ідеології і практиці сіоністів. Поскільки сіонізм, як рух до національного відродження жидівського народу, прямував до створення в Палестині не лише економічного, але також духовного і культурного осередку, він надавав відродженню гебрейської мови вирішальне значення. Разом з тим, сіонізм відкидав будь-яку можливість нормалізації жидівського життя поза палестинським осередком, а тому вважав, що все це життя слід упорядкувати лише як підготовку до майбутнього нормального існування народу там, на справжній батьківщині нації. З цього погляду сіоністи плекали і вимагали вживання гебрейської мови також в країнах теперішнього поселення жидів, як мови шкільного навчання, як офіційної мови всіх жидівських установ і т. п. Звідси гостра суперечка і постійна боротьба між сіоністами з одного боку, і «Бундом» разом з «Об’єднаними» з другого, які орієнтувалися на постійне життя в країнах розсіяння, а тим також на вживання і плекання мови жидівських мас — ідиш. «Поале-Ціон» відкладали плекання і вживання гебрейщини на майбутнє, коли постане палестинський осередок, і обороняли права мови ідиш, як народної мови в сучасному. Тим часом, доки сіоністи залишалися поза міністерством, уся освітня праця провадилась на засаді, що «мова навчання» має бути «мова материнська», тобто покищо «ідиш».
Згода з «Бундом» була досягнута вже досить пізно, саме у короткий час міністрування В. Лацького, на основі наступного компромісу: «Аж до часу, коли буде встановлена компетенція Жидівського Національного Союзу відповідно до 7 параграфу закону від 9 січня 1918 р. (про національно-персональну автономію), має міністерство (для жидівських справ) керувати, в згоді з І параграфом того закону, справами народної освіти й національної культури взагалі, справами соціяльної опіки і статистики, які стосуються жидівської нації в межах Української Народної Республіки».[31]
Правда, надто багато на полі народної освіти не вдалося зробити. Коли відділ освіти почав розглядатися навколо, щоб з'ясувати, що с та чого бракує, то він відчув себе буквально в повітрі: не було зовсім ні вчителів, ні шкільних підручників жидівською мовою, а власне, не було самих шкіл. Бракувало, зрозуміло також, будь-якої правної підстави для окремої шкільної мережі з жидівською мовою навчання. Так само не існувала до революції окрема жидівська учительська семінарія, або інститут. Що саме залишилося у спадщину від царських часів, не мало будь-якої вартости з погляду національно-жидівської освіти в українській державі. То було кілька «казьонних єврейських училищ», відомих своїм низьким рівнем, з російською мовою навчання, на чолі яких стояли зросійщені жиди. Було, правда, кілька приватних жидівських гімназій, але також там навчальною була російська мова.
Першим кроком міністерства в цій ситуації було здобуття позички у загального міністерства освіти в 50 000 карбованців для Спілки демократичних (ідишських) учителів на видання підручників мовою ідиш. Пізніше досягнуто асигнування на півмільйона карбованців для видання шкільних підручників та для придбання друкарні для цієї мети. Але
