Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

яке б відповідало їх справжній вазі в народі, був наслідком особливого взаємовідношення сил, яке створила революційна ситуація тієї доби: усі соціялістичні партії, також комуністи, виступали під спільною назвою «революційної демократії». Впродовж довгого часу, доки перемога комуністів її не ліквідувала, ця «революційна демократія» вважалася єдиним носієм революції. Й справді, «революційна демократія» віддзеркалювала на протязі довгого часу настрої і почування народних мас, як це довели результати загальних виборів як до Всеросійських Установчих Зборів (листопад 1917 р.), так до Українських Установчих Зборів (грудень 1917 р.)[28] Ця домінуюча позиція «революційної демократії» призвела до майоризації всіх суспільних і представницьких органів соціялістами. Несоціялістичні кола мали задовольнитися становищем безпомічної меншости, або перемалюватися на «соціялістів», якщо вони не хотіли відмовитися від політичної діяльности.

Цей загальний стан речей у нежидівській суспільності перенесла жидівська «революційна демократія» також на стосунки в жидівській суспільності. І тут жидівські соціялісти майоризували всі суспільні й представницькі інституції, оскільки цьому не перешкоджали ті випадки, коли ці інституції постали на підставі загальних виборів, як, наприклад, місцеві жидівські громади. В дійсності і всупереч результатам виборів до загально-державних установ, де «революційній демократії» пощастило зберегти свою перевагу, при виборах у жидівські громади перемагали всюди саме несоціялістичні угруповання.

У виправдання цієї переваги «революційної демократії» в жидівському національно-політичному житті, жидівський міністер Зільберфарб пише таке: «Жидівське міністерство було створене жидівською революційною демократією. Її силами ця діяльність була поширена і поглиблена. Її духом була просякнута вся її праця і політика» «Жидівська революційна демократія в Україні вписала славну сторінку до історії руху за національну автономію взагалі й жидівську автономію зокрема». Вона «формулювала і провела закон про національно-персональну автономію, який надав усім національним меншостям країни право упорядкувати своє внутрішнє життя на підставах демократизму і свободи національного розвитку».[29]

Сіоністи противляться гегемони соціялістів.

За цих обставин не було дивним, що вже на першому засіданні новоутвореної Жидівської Національної Ради стався розкол. Сіоністи не погоджувалися з самого початку з гегемонією «революційної демократії» в жидівському житті. Вони були переконані, що взаємовідношення суспільних сил в жидівському населенні є інше, ніж в нежидівському, а зокрема в українському. Слід зазначити, що, коли з часом відбулися в близько 200 місцевих жидівських громадах загальні демократичні вибори, — всі три соціялістичні партії разом опинилися там у меншості. Коли через рік після того, вже в часи гетьманського режиму, в Києві зібралися тимчасові Жидівські Національні Збори, обране двоступнево членством цих демократичних місцевих громад, то на всіх 125 його членів було тільки 46 соціялістів (23 від Бунду, 12 — об’єднаних жидівських соціялістів й 11 — «Поале-Ціон»). Більшість складали сіоністи різних відтінків разом із клерикальною партією «Ахдут» («Єдність»). Соціялісти, таким чином, опинилися там в опозиції. Коли ж ця більшість обрала Національний Секретаріят замість попередньої Національної Ради, то соціялісти відмовилися дати до нього своїх представників, так само, як сіоністи перед тим бойкотували Національну Раду.

Чому димісіонував перший жидівський міністер?

Перший міністр жидівських справ подався до димісії, як ми вже оповідали, 16 січня 1918 року, разом з усім тодішнім урядом за прем’єрства Винниченка. У тому уряді, який керував справами держави фактично з самого початку української автономії, — а до того ці самі люди очолювали визвольну боротьбу українського національного руху, — українські соціял-демократи зайняли більшість міністерств, хоч у Центральній Раді вони становили меншість. Депутатів соціял-революціонерів у парляменті було більше, ніж представників усіх інших українських партій разом, але людей, здібних до керування справами держави, було між ними ще надто мало.

Більшість тих, що були сяк так підготовані для цього, належали до соціял-демократів, або до поміркованих демократів, не соціялістів, які складали невелику групу кваліфікованої інтелігенції: письменники, вчені, земські статистики, кооператори, журналісти й т. п. До питання «революційної демократії» того часу вони не дуже підходили. Перед революцією вони належали в більшості до нелегального Товариства Українських Поступовців. З початком революції вони пристосувалися до «духу часу» й створили партію «соціялістів-федералістів». Як виразно інтелігентна група, вони мали чималий вплив на творення суспільної думки; до них прислухалися, зокрема в неукраїнському таборі. Чимало з них працювало в адміністрації країни, але їх роля в керівному політичному осередку була незначна.

Існувала ще одна, спочатку кількісно незначна, партійна українська група, яка називала себе «соціялістами самостійниками». Вони не були представлені в Центральній Раді, принаймні там не було такої фракції. Це була виразно націоналістична і політично реакційна група. Їхня популярність у розбурханій політичній ситуації почала зростати разом із поразками в російсько-українській війні, яким українські керівні кола намагалися протиставити радикальні національні гасла. «Соціялісти-самостійники» почали відогравати більшу ролю в українській політиці в другу добу революції, коли з їх рядів рекрутувалося чимало «отаманів».

Наприкінці першого року революції політична ситуація на Україні ускладнилася й погіршала, бо московський уряд провадив відверту війну проти української демократичної республіки; селянські маси й з ними частина українських військових формацій почали хворіти на більшовицьку гарячку, київська влада була в розпуці і не могла дати собі ради з анархією в країні; тоді значно послабла популярність Центральної Ради. В той час соціялісти-революціонери рішили перейняти владу до своїх рук. Власне, на це була тиха згода з боку Винниченка і його товаришів — уступити своє місце соціял-революціонерам. Але вже була вирішена справа проголошення самостійносте й Винниченко з товаришами не бажали уступити честь цього проголошення новій владі, тому демісія уряду була відкладена аж до урочистости прийняття Четвертого Універсалу Центральною Радою і зміни назви уряду з «Генерального Секретаріяту» на «Раду Народних Міністрів». Так сталося, що також д-р Зільберфарб демісіонував уже не як генеральний секретар, а як міністер для жидівських справ.

Димісія жидівського міністра разом з усім урядом була логічним висновком його становища, як відповідального члена кабінету, подібно до всіх інших ресортних міністрів. Але чому д-р Зільберфарб не вступив до нового кабінету, що його тоді очолював соціяліст-революціонер Голубович? На цей запит, — його д-р Зільберфарб міг почути свого часу з багатьох кіл жидівської суспільности — він дає у своїй книзі (звіті) наступну відповідь. Цитуємо тут істотні частини цієї відповіді, бо вони добре віддзеркалюють реагування