Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

Міжнаціональне напруження в Центральній Раді під час і після голосування проголошення самостійносте, а зокрема позиція жидівських представників у цьому голосуванні, мали наслідком «значне загострення взаємовідносин між українськими й неукраїнськими партіями», яке «прийняло в українських колах поза Радою — просто антисемітське забарвлення й навіть почало переходити від балачок до дій. У Києві вся влада була в військових руках, а військові кола ніколи не були зовсім чисті від антисемітизму» Так, наприклад, «військова влада видала розпорядження, за яким мали бути виселені з Києва всі мешканці міста, які оселилися там після 1 січня 1915 року» «Цей наказ загрожував виселенням трьох четвертих жидівського населення Києва. Тоді ще вдалося Генеральному Секретаріятові для жидівських справ зупинити здійснення цього безглуздого жорстокого наказу» З часом становище погіршало. Більшовики стояли вже за мурами Києва. В місті вибухло повстання. Слід відзначити, що в цьому повстанні, яке було швидко придушено, брало участь чимало місцевих жидівських робітників і молоді, між ними також «комуністичні симпатики» з лав жидівських соціялі стичних партій, це у наявному протиріччі до ідеологічної настанови всіх трьох жидівських партій, яка в ту добу була, мабуть, рішуче більше протибільшовицька, ніж навіть соціялісти українці. Для ідеологічного хаосу в головах багатьох з тієї молоді, які вірили у можливість і бажаність української «совєтської» державности — (прикладом цього хаосу між українськими соціялістами може бути Неронович) — варто навести такий факт: коли «червоні гвардійці» Муравйова зайняли Київ і почалися масові розстріли всіх підозрілих в симпатії до українства, або тих, що мали в кишені українські посвідки, був посланий охороняти мою хату, щоб мене, відомого з моєї протибільшовицької і проукраїнської позиції, не потягли до «чека» разом з іншими, один з тих юнаків, який був кілька днів до того між учасниками повстання. Він стояв з рушницею у підворотті моєї хати на Нестерівській вулиці, поки мені не вдалося вибратися з Києва. Для цього хлопчика і для тих, що його післали мене охороняти була моя настанова в українській політиці важливіша, ніж моя відверта ворожість до більшовиків. Уся влада була остаточно зосереджена у військовому командуванні, яке в розпуці і збуджене відчаєм, почало безоглядно переслідувати всі «підозрілі» неукраїнські елементи, а особливо жидів.

Поодинокі напади і переслідування жидів траплялися раз-у-раз. Також не бракувало імпровізованих, а може й організованих, погромних вчинків на вулицях міста. Жидівський міністер не мав жодної змоги припинити ці дикі явища, бо військова влада була єдиним господарем міста, й ніхто не мав супроти неї будь-якого авторитету. За цих обставин жидівський міністер не вважав для себе за можливе залишитися на посту, й він, 16 січня, довів до відома Ради про свою демісію.

Певна річ, коли жидівський міністер доводив, що він залишив свій пост і відійшов від влади з причин суто жидівсько-національних, він щиро вірив у те своє мотивування. Але в дійсності була і на його рішення вплинула також причина об'єктивна, а саме, що в ту добу революція вже почала йти «в долину» і загальна «революційна демократія», а з нею також жидівська, мусіла відступити з передової лінії фронту, бо її почали займати в робітничих і селянських масах більшовики, а в керівних українських колах — радикальні націоналісти.

Коли, за кілька тижнів пізніше, українська влада повернулася до Києва і більшовики залишили територію України перед наступаючим німецьким військом, кабінет Голубовича був перебудований; він набрав характер більш коаліційний: крім шести українських соціялістів-революціонерів, в ньому були тепер чотири «соціялісти-федералісти» і три українські соціялісти-демократи (але жоден з їх чільних представників) й, нарешті, перший раз в історії української державности — один «соціяліст-самостійник». Тим часом в уряді не було міністра для справ меншостей, але їх місця були для них збережені. Не було там також міністра для жидівських справ, хоч саме міністерство відновило свою діяльність і його очолював заступник міністра І. Хурґін. Щойно у квітні до уряду повномочним міністром вступив В. Лацький, член демократичної жидівської «фолькспартай». Він став міністром за згодою усіх трьох жидівських соціялістичних партій, так само, як у попередню добу міністром був Зільберфарб, член жидівських об’єднаних соціялістів, також з ухвали всіх трьох соціялістичних партій. Тим самим жидівська «революційна демократія» пристосувалася до фактичного нового стану речей у нежидівській суспільності, а саме, що українська революція посунулася направо. Певний відступ українських соціялістично-демократичних сил з передової лінії потягнув за собою автоматично таку саму зміну позицій у жидівському суспільстві.

Як уже згадано, Жидівська Національна Рада складалася виключно з представників трьох соціялістичних партій і демократичної «Фолькспартай», на паритетній засаді й без сіоністів, які залишили Раду на першому її засіданні, 1 жовтня 1917 року. З часом кількість членів Ради була подвоєна — з п’яти членів від партії до десяти і її компетенція та авторитет у жидівській суспільності значно зросли. Однак тоді з’явилася виразна небезпека для самого існування Республіки, а з цим також загроза жидівській національній автономії.

Життя країни опанувала фактично окупаційна німецька армія, і влада українського уряду і державного парламенту ставала все більш ілюзорною. Партійний склад уряду і Центральної Ради, яка вважалася справжнім представництвом українського селянства і робітництва, тобто переважної більшости українського народу, — зовсім не був до смаку німцям. Німецькі «гості» почали прислухатися до нашіптувань правореакційних елементів як українських, так «малоросійських» і чисто російських. Також зросійщені заможні жидівські кола не пропускали нагоди «звернути увагу» німців на жидівських і українських соціялістів у Центральній Раді.

У цій загальній ситуації «революційна демократія» на жидівській вулиці мусіла зрозуміти, що вона не зможе вже надовго втримати своє провідне становище в жидівському суспільно-політичному житті й що настав час для обережного відступу і для спроби створити солідарне представництво всіх національних угруповань, в надії, що спільним зусиллям вдасться зберегти, що тільки можливо, з досягнень національної автономії. Насамперед йшлося про те, як забезпечити скликання Жидівських Національних Зборів. На це завдання тоді дивилися так, що — як не буде жодної можливости провести справжні демократичні, загальні й прямі вибори, — то доведеться задовольнитися скликанням «тимчасових» Зборів, або «передпарляменту» за термінологією тих часів, Зборів, які б обрали члени місцевих жидівських громад, які були в свою чергу обрані згідно