Дві культури - Олександр Боргардт

Пригадує він — дивна річ, — про аварів. Але, не про головне, не про їх історію.

Гострого розуму та чаклунських, на їх думку, знань рослих та мовчазних аварів, — панічно страхалися приєднані до невігластва та темноти середньовічного християнства ромеї та франки. Чув дещо про них і православний чернець Нестор, який вибудував на цьому дечому цілу повчальну легенду.

В си же времена бысть и Обре, иже воеваша на царя Ираклия и мало его не яша; си же Обри воеваша на Словьны и примучиша Дулебы, сущая Словены, и насилье творяху женам Дулебскым: аще поехати бяше Обрину, не дадяше вьпрячи коня, ни волу, но веляше 3, или 4, ли 5 жен в телегу и повести Обрина; а тако мучаху Дулебы. Бяху бо Обри телом велиць, а умом горди, и потреби я Бог, и помроша вси, и не оста ни един Обрин; и есть притча в Руси и до сего дня: погибоша аки Обре; их же несть ни племени, ни наследка. По сих бо придоша Печенизь.

Присмерк аварів став і присмерком каганату, дав можливість волоцюжним руським князькам зачепитися в Києві, але — що до цього літописцеві. Історія цікавить його найменше.

Читаеш та думається, а чи не ці рядки Нестора надихнули гострого розумом П. Вяземского на його відмінний вірш — “Русский Бог”? Той самий — “Бог грудей и жоп отвислых” — пам’ятаєте? Наведемо саме цікаве:

Як бачимо, ні про жодний з існуючих або булих в минулому народів, руський літописець не відгукується добре. Або, хоча б просто байдуже. Ні про кого ні єдиного доброго слова. Саме тому ми й можемо тепер зі спокійним серцем називати його руським, хто б там він не був насправді. Тому що українцеві властива, як ми бачили, повна національна толерантність. Бачимо також, що руська ксенофобія, як і руське рабоволодіння, — набагато старіше від Росії як такої. Коли в минулому сторіччі святкували її тисячоліття, то святкували, схоже, саме тисячоліття їх: рабовласництва та ксенофобії. Бо тисячоліття самої Росії можна буде святкувати — шкода, тільки в ХХІІ ст.; а — чи доживе вона доти?

Але, вибачимо Несторові навіть його всім помітну ксенофобію. Звернемо краще уваги на його повне нехтування історією своєї (чи може — не своєї?) країни. На це звертали уваги й його послідовники.

Такий собі лавреат Сталінської премії Б. Греков — писав:

Ученые ХVIII и ХІХ веков не заметили того, что Нестор оставил без освещения очень большой период истории Руси до образования Древнерусского государства. Это говорит об ограниченности запросов дворянских и буржуазных историков, об отсутствии у них теории, обязывающей ставить вопросы глубоко.

Так воно й пишеться, не більше не менше, — Нестор “оставил без освещения” те, що було “до Руси”, але це свідчить не про його обмеженість, а про обмеженість “дворянских и буржуазных историков”, про відсутність у їх чогось там…

В цілому Б. Греков високо оцінює Нестора (ще б пак!) та співає на його честь діфірамби:

Нестор не поет и не первоклассный оратор. Это только мастер своей специальности, человек много учившийся, много знающий и умеющий структурно и литературно оформлять свои мысли. Не вещие персты возлагал он на живые струны. В его руках было только перо и… великий русский язык — инструмент уже тогда достаточно совершенный, позволяющий автору просто, правдиво и доходчиво изображать “землиродной минувшую судьбу”.

Ось тут ви й можете напрямо відчути, оцінити всю різницю рівнів двох культур: хто для будь–кого темний невіглас, то для російського історика “человек много учившийся, много знающий”…

Мова Нестора, як може на місці переконатися будь–хто — є порядно кострубатою та біднослівною, без правил, “живяху” пишется й через “и” й через “і”, слово “восвояси” можна зустріти в чотирьох (!) різних написах, але — що росіянинові до реальної дійсності. Тут ми маємо змогу наочно уявити собі, наскільки вільно поводяться в російській культурі з прикметником “вєлікій” (коли йдеться про самих себе, зрозуміло).

Щодо замовчування, то пригадаємо ще раз Амміана Марцелліна: “Історик, що свідомо замовчує якісь події — творить не менше шахрайство, ніж той, що описує події, яких не було”.

Тут ми спостерігаємо взрушуючу єдність через сторіччя двох подібних, із ХІІ та ХХ ст., рибак рибака бачить здалека. Тому що той же Б. Греков — теж замовчував, та не одного разу. І — дивно, дослівно те саме, що й Нестор. Так, що ж це — випадок, співпадіння? — схоже, що ні.

Пошукавши в Нестора те, чого нам було потрібно, повернемося до основного питання, заради якого ми його, власне, й притягнули: яке відношення мають сьогоднішні росіяни до тих самих русів або “россов” (як вони дійсно були)?

Щоб до кінця розібратися в цьому, давайте поставимо попереднє запитання: а де ж є початок того, що стало згодом Росією? Виявиться, що й це питання неважко цілком задовільно розв’ язати, якщо підійти до нього стисло науково, без емоцій та упереджень.

Питання це слід поставити, насамперед, так: з якого часу веде свій початок самостійна державність на терені майбутньої Росії? — от, на це питання можна відповісти з повною однозначністю.

Перші слов’янські поселення на теренах теперішньої Росії, за всіма даними сучасної науки, — відносяться до часів князя Володимира (980–1015). Це — Муром, Володимир, Суздаль та інші північні князівства, тодішні колонії Києва, залежні від нього. Вони закладаються на північному сході, між