Дві культури - Олександр Боргардт
Подібна дівергенція, політична та культурна, приводить до протиріч з метрополією, котра на той час катастрофічно слабне. Ставши на якийсь час работорговим додатком Візантії, Київ слабне вкупі з патроном. На початок ХІІІ ст. печенеги, мадяри та болгари заганяють Візантію до глухого кута, провокуючи її латинську окупацію підчас хрестового походу 1204 року.
Київ намагається втримати північні колонії, але 1169 року суздальський князь Андрей Боголюбскій захоплює, грабує та спалює Київ, — “мать городов русскіх”. Тотальну агресію та пограбування всього континенту, майбутня Росія починає, зверніть уваги — символічно, з пограбування, так би мовити, рідного гнізда. Вже одне це — багацько обіцяє. Після цієї вирішальної перемоги його брат оголошує себе “велікім князєм”, тобто — сувереном. Як бачимо, це є типове набуття незалежності колоніями внаслідок звитяжної війни з метрополією. З того часу й треба вести відлік існування нової, північної, згодом — московської та російської державності.
Так взглянули на ход дел и древние летописцы, отражая в своем взгляде впечатление современников Андрея Боголюбского: по их взгляду со времени этого князя великое княжение, дотоле единое киевское, разделилось на две части: князь Андрей со своей северной Русью отделился от Руси южной, образовал другое великое княжение, Суздальское, и сделал город Владимир великокняжеским столом для всех князей.
[В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 321]В зв’язку з цим, всі зазіхання на Україну, як на якісь там “русскіє землі”, котрі за будь–яку ціну слід об’ єднати з її булими колоніями, — з боку Росії є не більш обгрунтовані, ніж були би, скажімо, відповідні зазіхання США на Англію, або намагання Габону або Сенегалу (тільки — от, кого ж саме?) — приєднати до себе “французскіє зємлі”. Таких зазіхань не було, тому що в США, Габоні або Сенегалі, — живуть психічно нормальні люди, але тут… Все це, з точки зору міжнародного права та нормальної людської логіки, — то все ті ж параноїчно–шизофренічні втрати “особого путі Россіі” (теж, до речі, — параноїдино–шизофренічного). Звичайна собі нічим не провокована агресія.
Звідсі вирішується й питання загадкових росів, про яких, вже на час відокремлення північних теренів — тільки помовки полишилися. А новий етнос, що склався на півночі, настільки не мав почуттів до своїх ніби родичів на півдні, що коли вони 1223 року намагалися зупинити монголів маршала Субедея на Калці, — жодного воїна з півночі там не було.
Велетенське історичне шахрайство з “воссоєдінєнієм” почнеться набагато пізніше, коли порядно перекрутять та затемнять справжню історію.
Але, а як же оті, “прєісполнєнниє благородной гордості” росіяни, що пишаються тим, що вони — буцім то, — прямі нащадки отих самих “росов”? Їх прийдеться грунтовно розчарувати. Тому що вони мають до тих русів таке саме відношення, як — скажімо, сучасні араби Ізраїлю — до біблійних філістинів–палестинців. Або — наприклад, сучасні румуни — до римських колоністів Дакії. Щодо цієї останьої, не зайве нагадати, що до 1 січня 274 року вона, за угодою, була повністю евакуйованою від будь–яких римлян. Так що, в жодному з сучасних румунів не тече й краплини римської крови, як би їм цього не хотілося. Просто, подобається людям так себе виводити.
Хоч і можна зауважити, що це й зовсім не така вже невинна слабість, як це може видатися на перший погляд.
Дійсно, адаптувати собі нащадків та спадкоємців — є прийняте та легітимне з давніх давен. У древньому Римі, як пам’ ятаєте, навіть бездітні цезарі підбирали собі прийомних синів. Їх, щоправда, скидали та вбивали не рідше, ніж інших, але — це ж всього тільки Рим. З другого боку, обирати собі за бажанням батьків або інших предків, — не захищається жодними юридичними нормами та в усьому світі розглядається як самозванство та шахрайство. От, такі справи.
Отже…
* * *Але, ми давно нікого надобре не цитували, щоб виправити це, звернімося до того ж таки авторитетного російського історика. Ствердимо, насамперед, що він вважає, що:
История России есть история страны, которая колонизуется. Область колонизации в ней расширялась вместе с государственной ее территорией. То падая, то поднимаясь, это вековое движение продолжается и до наших дней. Оно усилилось с отменой крепостного права, когда начался отлив населения из центральных черноземных губерний, где оно долго искусственно сгущалось и насильственно задерживалось. Отсюда население пошло разносторонними струями в Новороссию, на Кавказ, за Волгу и далее за Каспийское море, особенно за Урал и в Сибирь, до берегов Тихого океана. Во второй половине ХІХ в., когда только начиналась русская колонизация Туркестана, там водворилось уже свыше 200 тысяч русских и в том числе около 100 тысяч образовали до 150 сельских поселений, составившихся из крестьян переселенцев и местами представляющих значительные острова почти сплошного земледельческого населения. Еще напряженнее переселенческий поток в Сибирь.
[теж там, с. 31]Зверніть уваги, як це все тут описується. Так, ніби росіяни переселювалися на порожні місця, де ніхто не жив. Ніхто й ніколи. Ніби не було ніколи війни за Кавказ (“покорєніє Кавказа”), ні війн у Середній Азії. Дивні справи!..
Але, давайте помилуємося тим, що вони привозили з собою в усі ці місця: це теж буде надто цікаво.
Крестьянские поселки по Волге и во многих других местах Европейской России доселе своей примитивностью, отсутствием простейших житейских удобств производят, особенно на путешественников с Запада, впечатление временных случайных стоянок кочевников, не
