Дві культури - Олександр Боргардт
Дуже воно зворушливе, це намагання виправдати людей, що віками жиють у свинстві, але… пробачте. Можна з усією певністю сказати, що автор ніколи не бачив стоянки кочовиків — скільки ж там різних “удобств в житейской обстановке”!
Він твердить нам: “История России есть история страны, которая колонизуется”, — добре. Але, є колонізатори та колонізатори. Ми маємо приклад європейської колонізації, найстарішої — у Новому Світі. Тут варто пильно придивитись та порівняти. Подивіться, як її робили ці люди, еспанці та португальці, прямі нащадки біженців 375 року з України. Які чудові міста, розлеглі та просторі, вони там побудували. Які величні собори поставили… Не дарма ж один з найбільших португальських поетів, Фернанду Пессоа (1892–1935) — вважав португальських мореплавців за “створців сучасного світу”.
А — ці?.. Який же світ створили вони? — та це ж — дикуни. За власним же описом російського історика…
Але, що тут поробиш, саме такі вони, звички та звичаї цих збиральників палеоліту — кам’яної доби. Вічних Жидів, волоцюжок на чужих землях. “Хронические пожары”… Але ж, щоб їх не було, потрібно хоч уміти будувати димоходи, панове, інакше…
ЧУЖИМИ РУКАМИ
И из того, что создано воображением других, мы заимствовали одну лишь обманчивую внешность и бесполезную роскошь.
Одинокие в мире, мы миру ничего не дали, ничего у мира не взяли, мы ни в чем не содействовали движению вперед человеческого разума, а все, что досталось нам от этого движения, мы исказили. Начиная с самых первых мгновений нашего социального существования, от нас не вышло ничего пригодного для общего блага людей, ни одна полезная мысль не дала ростка на бесплодной почве нашей родины, ни одна великая истина не была выдвинута из нашей среды.
П. ЧаадаевАвтор тут дещо помиляється, бо саме те, що він тут нам написав — вже є “великая истина”. Але — будемо засвоювати її по частинах. Розглядаючи та оцінюючи російську культуру, треба постійно мати на увазі дві її грунтовні особливості, що в рішучий спосіб порізнюють її від культури української як майже й будь–якої іншої, європейської. Такі собі, — втрати “особого путі Россіі”.
Перше, це природно те, що ця культура є імперською, а значить зроблена, головним чином, не російськими, а чужими руками. Руками людей, що з тих чи інших причин, позбавлені були тією ж імперією — можливості творити у власній національній культурі.
Друге — то її ксенофобія, котрої теж не можна лишити поза увагою, настільки важливу складову російської культури вона собою являє.. Настільки відрізняє її від інших, нормальних культур. Тут ми розглянемо перший з цих феноменів, — зробленість російської культури чужими руками.
Є творчі люди, народжені на своє нещастя в імперії, але не приналежні до панівної нації. Для таких, як вони що зберігли власну мову та культуру, — неодмінно виникає альтернатива. Вона, коли йдеться про творчу індивідуальність, зводиться до того, — в якій культурі творити? В імперській, що має всіляке сприяння та дає нагоду прославитись, — чи у власній, переслідуваній, замовчуваній та навіть неіснуючій: “украінского язика нєт і бить нє можєт”.
Враховуючи всі імперські умови — то тяжка альтернатива, принаймні для тих, хто зберіг власну культуру. Для того, хто встиг асимілюватися ще в минулих поколіннях, її — природно, немає. Або вона значно послаблюється; хоч можуть бути відмічені й виключення. Таких — теж немало.
Не одна Росія була і є імперіею. З класичною чіткістю цей синдром чужих рук прослідковується в англійській літературі, яка начисто зіжерла драконівськими законами імперії літератури ірландську та шотландську. Вже за епохи королеви Анни, Ірландія заявляє про себе в англійській літературі дублінським каноніком Джонатаном Свіфтом (1667–1745), поруч з котрим важно поставити когось із його англійських сучасників. Із визначних англійських письменників ХІХ ст. ми знаємо лише одного Чарльза Діккенса (1812–1870); Вальтер Скотт (1771–1832) та Роберт Стівенсон (1850–1894) — були шотландці. За ними йде плеяда ірландців: Оскар Вайльд (1854–1900), Бернард Шов (1856–1950), Вільям Ійетс (1865–1939) та Джеймс Джойс (1882–1941). Подібна імперська рутина призводить до того, що в ХХ столітті навіть англійці, Генрі Хаггард (1856–1925) та Редьярд Кіплінг (1865–1936) — родом не з метрополії, а найбільшою постаттю англійської літератури стає поляк Джозеф Конрад (1857–1924). Із власне англійців можна указати, хіба що, Томаса Елліота (1888–1965).
Ось, така невтішна картина; ось, що означає створювати імперію. Чи вдалося, чи вдасться поправити справи після, так би мовити, розформування імперії? — важко сказати. Навряд, адже й сьогодні найбільш відомі англомовні письменники, можливо, це тринідадець В. Найпол та пакистанець С. Рушді.
Такою є ціна, якою приходиться платити за розкіш імперії: припиняється імперія — припиняється разом і її культура.
Хай тепер читач поміркує сам, а що полишиться від російської літератури, якщо вилучити з неї (не будемо вже казати про білорусів Ф. Достоєвского, О. Грибоєдова чи М. Зощенка), скажімо, українців: М. Гоголя, В. Короленка, А. Ахматову, Д. Мережковського та М. Бердяїва; або напівукраінців — В. Маяковського та
В. Хлєбнікова. Це перші ймена, що приходять на думку, можна би назвати ще багато інших.
Але тут, — “что к одному прибавится — то от другого отнимется” як любив говорити ваш М. Ломоносов.
Серед інших ми назвали тут і М. Бердяїва, гордість російської філософії, філософської думки ХХ ст, взагалі. Передбачаю заперечення, — як же, адже всім відомо, що Ніколай Бердяєв — то є “вєлікій русскій філософ”. Так, дійсно, філософ, та тільки, от, не росіянин з походження. Прийдеться зайнятися цим дещо ближче. Вивести на чисту воду цього “русского філософа”.
Доля часто полюбляє насміхатися саме з російських невігластв та
