Дві культури - Олександр Боргардт

П. Я. Чаадаєв написав свої “Философические письма” десь 1828–1831. Вище ми широко вживали займані з них епіграфи — мало не геніальні прозріння. Так от, прочитавши оду “Клеветникам России” — він, П. Чаадаєв, — беззастережно схвалює її! Він пише, в листі до Пушкіна, не більше не менше:

Стихотворение к врагам России в особенности изумительно; это я говорю Вам. В нем больше мыслей, чем их было высказано и осуществлено за последние сто лет в этой стране.

Такою була та є досьогодні ціна російського дисідентства. Може це — двоєдушність? — чи може оте їх дологічне мислення? Ясна річ, і те і друге, але — не тільки. Справа в тому, що хоч обидва вони є “дворянє”, але… Але дворянє тільки для рабів та різних там “інородцев”, на зразок “киргиз” (котрі насправді — казахи) або тих же поляків. У відношенні ж до своїх царів — обидва є звичайнісінькі нікчемні холопи: “нічтожнєйшій холоп Твой ніжайшє чєлом бьєт…” Люди, геть позбавлені звичайної людської гідності, раби над рабами. Одне слово: раби, підніжки, грязь Москви, як слушно писав про подібне людське сміття булий російський кріпак Т. Шевченко.

А пригадайте но, як же гордовито проголосив десь М. Ломоносов — що не тільки комусь там, а й самому Господу Богові нашому — рабом бути не хоче. Було ж таке! А як стелився на брюсі перед царюючими особами? Його вірнопіддані оди на їх честь — теж переповнені — що казати, такою безмірою російського холопства, що аж нудить, коли читаєш…

Історія Росії, то завжди історія холопів, вщент позбавлених людської гідності, таких, що навіть справжнього поняття не мають про неї.

Ось, що воно таке: ментальність, рівномірно побудована з раба та пана…

Якщо Пушкінові легко дорікнути щодо обивательського підходу до російської історії, то Шевченко явив нам такі глибини історичної прозорливості, до розуміння яких не піднялися дещо й сучасні нам історики. Можна з усією певністю твердити, що він не тільки розумів минуле, але в чомусь передбачав і майбутнє.

В цьому вони — можливо, є найбільш непорівняні, стандартно–поверховий та обивательськи патріотичний стрибунчик Пушкін, “зауряд–імпєрєц”, один в один подібний в цьому пізнішому О. Солженіцину, та грунтовний Шевченко, — провидець майбутньої історії, котра воздасть кож ному по ділах його та оголить перед світом великий історичний злочин Росії. Пописував Пушкін історичні поеми та драми, намагався писати й серйозні дослідження, але… Нема чого йому поставити тут у заслугу, нема! — хіба що оте слушне зауваження про російський нарід, котрий безмолствує саме там, де — по всьому, треба щось сказати; або — додамо це вже від себе, — здатний зревти валаамовою віслючкою там, де не шкода б і помовчати. Оце і все. Малувато, малувато.

Не те — Т. Шевченко.

Почнемо з того, що його “Кобзар” — просякнутий історією. Не тільки історією України, але й світовою. Для нього Україна — продукт власної історії, яка є невідривною частиною історії світової. Кого там тільки не знайти! Від біблейського царя Савула та великого Аттіли, до царя–фельдфебеля Ніколая Павловіча. Його історичні характеристики бувають короткими, але вбивчими. Обмежимося двома, але вони — надто типові для Шевченка. Одну, власне, можна віднести до історії Росії в цілому:

Всього вісім рядків, зверніть уаги, але тут, що ні слово — то перлина. Перші три рядки — подумаємо. “У всякого своя доля…” — дійсно, це так. “Той мурує”, тобто — створює, “той руйнує” — плюндрує. Згідно ним самим обраної, підкреслимо це, “долі”. Не так, знову підкреслимо, як силкується нас переконати спритний господін Солжєніцин, — що прийшли 1917 року якісь, нікому невідомі погані люди, не то жиди, не то масони, та й рясно наклали в штані доброму російському народові своїм марксізмом–ленінізмом. Загалом — більшовизмом. Бачив наш великий провидець, що все починалося набагато раніше.

Немало “намурували” у світі народи, що пішли з життя, полишили нам у спадщину безцінні культурні скарби: готи — скитьске золото, демократію та суди присяглих; гуни — військову доблесть та козацьку кінну культуру. Вкупі вони — кровні супротивники 375 року, — полишили ще раніше несмертельну “Едду”. Стародавні греки полишили нам свій інтерес до науки та філософії, а середньовічні кара–калпаки — алгебру. Навіть тупуваті римляни полишили по собі дороги та водогони, якими користуються в Південній Європі та північній Африці досьогодні.

А, що ж росіяни? — що полишили вони після себе іншим народам? Рабство? — ксенофобію? — але ж, все це вже було до них. Питання це — не риторичне та не зайве, бо судний час може бути близький, як ще ніколи. Ясна річ, можна сподобитися створити щось і мерзенніше від більшовизму, але — скільки ж та на чому ж воно зможе протриматись? Тому що — нагадаємо, — православно–самодержавна імперія протрималася жалюгідні дві сотні років, а більшовицька — й того менше. Так, що ж, будемо тепер випробувати православно–комуністичну? — тому що нічого ж більше в національних традиціях — немає.

Що не полишать по собі ні Партенонів, ні навіть Колізеїв, це вже більш менш ясно, але, що ж в такому разі?

Ось на це відповісти — легше від легкого. Полишать вони не знайдені могили людей, культур та цілих народів, оголені та отруєні пустелі найбільшого у світі континенту, — ось що значить — “той руйнує” (причому сторіччями!). Полишать руїну саме тому, що все життя тільки руйнували, плюндрували.

А як же добрі останні рядки! — “щоб