Дві культури - Олександр Боргардт

Ось що криється в дійсності за коротким та невірним висловлюванням Пушкіна.

Вище А. Твардовскій назвав пушкінську спадщину основою російської літератури, яка вплинула на розвиток революційних ідей в Росії (та — не тільки). Дивна заява… Що ж — подивимось самі.

Тут особливо підкреслимо повні протилежності Т. Шевченко та А. Пушкіна, — в галузі політичних поглядів. Політиками не були обидва, але — заперечити неможливо: поет або письменник впливає на читача не тільки своїм мистецтвом, але також — не в останню чергу, — його змістом. А це обумовлюється, зі свого боку, — його світоглядом, зрілістю переконань… Повернемося до цього ще раз.

В цьому, як і за освітницьким цензом, вони — непорівняні. Пушкін був звичайним собі російським обивателем, імперським монархістом і тільки. Для нього все було в цьому імперському монархізмі — самодержавстві — прийнятне, все добре. Все це досить ясно плине з його листа братові, з якого ми починали цей нарис, та й з усього їм написаного. Особливо — “Клеветникам России” та оте, “Путешествие из Москвы в Петербург”, — безпорадне заперечення великого твору Олександра Радіщева. Але від нього, двірського поета, що приняв на себе нелегку місію публіциста, — нізащо не взнати, проти чого писав О. Радіщев. А писав про ти торгівлі людьми як худобою. Лицемірство? Кріпосницькі переконання? — так безумовно. Про це свідчить стаття

О. С. Пушкіна «Алєксандр Радіщев» (для «Современника»,1836), де він знову ніде не наважується назвати чорта на ім’я, крутить та викручується, спрямовуючи весь вогонь на особу автора. Тобто, діє за класичною схемою російського спору: показати всім, що ваш опонент— людина взагалі недобра; а тоді, ясна річ, вже не може в чомусь бути правою. Відпадає необхідність в аргументації по суті спору. Спочатку він, що сам насилу закінчив той убогій ліцей–технікум для чиновництва, дорікає Радіщеву вади його університетської освіти. Потім дорікає й гірше:

…Радищев поступил на гражданскую службу, не прекращая занятий литературой. Он женился. Имущество его было достаточным. В обществе он был уважаем как писатель. Граф Воронцов протежировал ему. Государыня знала его лично и назначила в свою собственную канцелярию. Согласно обычного хода вещей Радищев должен был достигнуть одной из первых государственных степеней.

Тобто–чого ж цій людині ще не вистачало? — начеб усе мав? Дорікали, так само — пам’ятаєте? лікарі совецької «псіхушки» Петру Григоренко: "Вам же далі генерала, что же вам еще било нужно? Але Радіщев, як і Григоренко, — «пошёл на прєступлєніє".

Як убивчій аргументації Радіщева годі чогось там серйозного протиставити, то Пушкін вдається до більш простого, до претензій суто обивательського гатунку:

…если подумать, какие суровые люди окружали престол Екатерины, то преступление Радищева покажется нам поступком сумасшедшего. Мелкий чиновник, человек безо всякой власти, безо всякой опоры, дерзает вооружиться противу общего порядка, противу самодержавия, противу Екатерины.

Не дивно, що О. Радіщев не викликав і натяку на повагу у придворного поета Ніколая І Палкіна (разом з усіма останніми: далі, зверніть увагу, він пише тільки "ми"):

Мы никогда не считали Радищева великим человеком. Поступок его всегда казался нам преступлением, которое ни в чем нельзя извинить.

Холопська, холопська позиція, пане поете… Холопська точка зору…

Всюди “ми”,“нас”… Не дивно, бо у "ніх" завжди вважалося, що: “є річчю неспірною, що нема у цілому світі ліпшої долі, ніж нашому холопові у доброго пана” (Єкатєріна ІІ). Отже, — “ви наші отци, ми ваші дєті”… Все добре, все так, тільки от, де ж його взяти, отого “доброго пана“? Мав своїх «дєтєй», чи то «душ» — і поет Пушкін; та мав їх чималенько: не десяток і не два.

Що ж, зовсім непоганий, як пригадати, приклад до уславленого ро сійського принципу: “не висовивайся!“… Для “вєлічайшего поета Россіі” — це привід до дорікання, а от, для кожної справжньої людини — доказ мужності, найвища хвала. Отакі, як бачите, непримиренні розходження двох культур…

Відносини Пушкіна з правлячим домом, незважаючи на його глибоко реакційні, монархічні та вірнопіддані переконання, — не були простими.

Він, як ми бачили, хоч і обожнював Петра І, попри те, що той скарав на горло його предка Федора Пушкіна, але не схвалював в чомусь продовжувачку його справи Єкатєріну ІІ; хоч вона всього тільки “заточіла в крепость” його бунтівного діда. Який слушно вважав створений нею палацовий переворот — нелегітимним.

З тою Єкатєріною сталася трагікомічна історія в житті самого поета. Гончарови, до дочки яких сватався Пушкін, були на той час підупалою родиною, а горда мати Натальї хотіла дати дочці багатого посагу. В посіданні діда нареченої був мосяжний монумент саме цариці Єкатєріни ІІ, якого можна було б добре продати, але — кому ж? По всьому виходить — тільки комусь із того ж таки “царствующего дома”. А вони купувати монумент і не квапились, що страшенно дратувало Пушкіна. Принаймні, в його листуванні з майбутніми родичами цей нещасливий монумент згадується на протязі цілого 1830 року.

На той час доля поета залежала від мідного істукана, нічим життя його Євгєнія в “Медном всаднике” — від ожилого фаль–конетівського Петра…

Він чомусь не полюбляв більш ліберального, розумного та дипломатичного Александра І та найвище цінував Ніколая І, посереднього та досить тупого.

На його безсмертному творі “Клеветникам России” — варто дещо затриматись, хоч його й проходять у школі. Пушкін написав цю “оду” після польського повстання 1830–31рр. Як в наш час людину в Росії повністю визначає ставлення до України, так само минулого століття було з Польщею. Потім буде ще одне повстання 1863 року та другий великий російський поет Н. Нєкрасов напише так само оду на честь, навіть не монарха, а всього тільки якогось там царського ката Муравйова; це у них — великих Росії —